Невловимі скіфи то щезають на день-два, і перси тоді й зовсім безпомічні, бо не знають, у який навіть бік повертати, то вигулькують раптово на обрії, і перси тоді оживають, бо знають тепер, хоч у який їм бік кидатись… Але скільки б вони не ганялися за кочовиками, відстань між ними і персами завжди залишалася незмінною: один денний перехід.
Вже з перших днів походу Дарія ні-ні та й непокоїла така дивна поведінка скіфів. Але перський цар ще міцно вірив у свою перемогу, адже перевага була на його боці, він мав більше військо. Зрештою, він мав орду, яка могла б просто поглинути, проковтнути кочівників з усіма їхніми стадами і табунами! І хоча скіфів не вдалося застукати зненацька та захопити їхні табуни й стада, але вони все ж відходять, а перси йдуть за ними. А відходять тому, що бояться персів. Але так довго тривати не може, настане день, коли скіфи, хоч-не-хоч, а змушені будуть прийняти бій, якого так багне Дарій. А відчувши на своїх шиях міць перських мечів, вони тоді й думати забудуть про свою «дивну» війну.
А поки що «дивна» війна триває.
Поки що відходять і відходять скіфи, водять і водять за собою персів, і кожний день такої гонитви безводними степами під пекучим сонцем виснажує персів і віддаляє од них перемогу.
Дарій про самого себе
Уривок
«…як воєначальник, я – відмінний воєначальник… Я володію невтомною силою в руках і ногах, як вершник, я – відмінний вершник. Як стрілець із лука, я – відмінний стрілець із лука, як у пішому, так і в кінному бою. Як списоносець, я – відмінний списоносець, як у пішому, так і в кінному строю. Це здібності, якими мене нагородив Ахурамазда, і я зумів використати їх. З волі Ахурамазди те, що мною зроблено, я зробив дякуючи цим здібностям, якими Ахурамазда мене нагородив. О, підданий, знай твердо, який я є, і які мої здібності, і яка моя перевага. Хай тобі не здасться лжею те, що почуєш вухами. Хай тобі не здасться лжею те, що мною зроблено».
Розділ третій
Осине гніздо Сифії
Не знав Дарій, що «дивну» війну владика скіфів Іданфірс просто змушений був вести із персами. Іншого виходу в нього не було, як не було і достатньої сили, щоб протистояти Персиді і дати їй вирішальний бій. В перші дні, як тільки дійшли чутки про похід персів, Іданфірс спішно відрядив свого посланця до сусідніх племен із завданням будь-що схилити їх на скіфський бік. Одних схилити лестощами (потім за ці вимушені лестощі можна буде відомстити!), других – обіцянками не чіпати їх більше, якщо вони допоможуть скіфам, третіх взяти погрозами: впораємось, мовляв, із Персидою, візьмемося за вас, непокірних… А тоді – начувайтесь, тоді не буде вам місця у степах. Але погрожувати, звісно, треба натяками, дати їм зрозуміти, а не казати у вічі.
Особистим своїм посланцем владика вибрав Тапура.
Молодий вождь східних кочовиків – і про те добре знали у степах – не дуже корився владиці, бунтував, діяв на свій розсуд, часом наперекір владиці. І якщо вже він – непокірний вождь – діє з Іданфірсом спільно і прибув від його імені, то, виходить, загроза і справді тяжка. Інакше самолюбивий Тапур не змирився б із владикою.