А вголос мовив:
– Підеш на захід сонця, до Істру. На розвідку. Першим і зустрінеш персів. Веди їх за собою, знищуй окремі загони ворога, але у бійку з ними не встрявай. Із головними силами. Вивідуй все і заманюй їх. Відходитимеш теж до озера Меотіди. Зробиш так, знову повертайся у Скіфію. Хай допомагають тобі боги. Зі мною будеш підтримувати зв'язок через нарочитих посланців. Від мене далеко не відривайся, кому з вождів – Скопасісу чи Таксакісу – буде трудно, до того тебе й пошлю на поміч. – І зненацька, без зв'язку з попередніми словами, запитав: – Ну, як твоя грецька жона?
– Поїхала до свого батька-архонта у гості, – не розгубившись, буркнув Тапур перше, що спало на думку.
– І добре зробила, – схвально сказав Іданфірс. – Нам треба підтримувати із греками добрі стосунки.
Того ж дня Тапур повів своє військо на захід, навстріч персам. Як донесли вивідники, перси уже заглибились у степ на три дні путі і швидко просуваються вперед. Очевидно, вони, як гадав Тапур, встигли заглибитися вже днів на п'ять-шість. Треба поспішати, щоб встигнути знищити пасовиська понад Борисфеном і не дати персам вибирати собі шляхи, а нав'язати їм свої.
На рівнинах степ уже побурів, і це скіфам на руку. Хай попробують перси напасти своїх коней! Вперед Тапур відрядив найзіркіших. Скачуть вершники на низькорослих, витривалих конях, скачуть, попригинавшись до грив. В них сагайдаки повні стріл, башлики низько насунені на лоби, за плечима розвіваються довгі чуби. Швидкі, як вітер, скіфські лучники! Правду казав Іданфірс, скіфам немає чого втрачати: сів на коня, і гайда.
Рівнина стелеться за рівниною, кряжі, горби, балки. Вершники то зникають у балці, то виринають. І знову тягнеться хвилясте плато з ледь видимими кряжами на обрії. Степ уже не той, що був повесні чи на початку літа. Починають зникати зелені барви, відцвітають квіти. Тепер цвіте шовкова ковила, глянеш – степ до обрію наче срібний, і вершники на ходу кидають у сріблясті моря палаючі головешки, і позад них вогонь пожирає все, що росло й цвіло.
Як тільки дозорці повідомили, що до персів залишився один перехід, Тапур велів ставати станом. Коней не розсідлувати, пасти, не відпускаючи їх від себе.
Сам Тапур помчав до ближньої могили. Кінь виніс його на вершок і застиг. Ген аж до обрію слалося сріблясте море шовкової трави. А там, де вона кінчалася, здіймалася хмара куряви. Перси! Тапур вдивляється зіркими очима у ту куряву, що шириться на обрії, і йому здається, що він бачить окремих вершників.
Ольвія казала, що військо Дарія не можна за один раз охопити зором… Ольвія… Затепліло в грудях, радісна хвиля обдала його. Гарно жити, коли є на світі Ольвія… Добре жити. Повернулася Ольвія, і він більше не буде гарячкувати. Після перемоги у них буде багато-багато днів любові. Де вона зараз? Напевне, відступає на північ.
З балки виринули дозорці. По тому, як вони гнали коней і збуджено розмахували руками, він зрозумів, що ворог близько, і пустив коня з могили…
Перський розвідувальний загін, що відхилився від головних сил у пошуках води і добрих пастівників для коней, до вечора було повністю знищено. По всій рівнині лежали трупи, з голосним іржанням носилися чужі коні, і скіфи виловлювали їх арканами.
А вже потім заходилися здирати скальпи. Хапали вбитого за чуба, вправним рухом акінака робили надріз навколо черепа і стягували патли… Галасували, перекидалися словами, показували, в кого який скальп. Власники особливо довгих чубів хвалилися як найбільшою здобиччю. Скальпи вимнуть, і кожний воїн прив'яже їх до вуздечки свого коня. Чим більше висітиме біля вуздечки ворожих чубів, тим більша слава ітиме про такого скіфа. І гордо витиратиме він об здерті чуби свої руки.
Регочуть:
– Понесли персів дурні ноги в чужий край, а розплачуватися довелося чубами.
– Авжеж, ці чуби росли в Персії, щоб ми об них руки витирали!
А десь у себе в кочовищі, що загубилося в безкраїх степах, сидячи біля юрти й попиваючи хмільний бузат, воїн гордовито казатиме своїм родичам:
– О, я на віку досить повитирав свої руки об чужі чуби.
Коли із скальпами було покінчено, Тапур подав знак, і воїни, скочивши на коней, готові були до нових нападів.
– Поїхали за перськими чубами!
– Ара-ра-ра!!!
– Гей, царські вершники, рятуйте свої чуби, бо доведеться додому голомозими повертатися!
– Ага-га-га!!!
Скіфи гарцювали рівниною на очах у перської орди, та тільки-но вершники кидалися в погоню, підпалювали шовкову траву і зникали, а до персів вогняними валами котився-гоготів вогонь…