Тут, де ріка Оар впадала в озеро-море Меотіду, кінчалися нарешті безмежні скіфські степи, і далі, аж до самого обрію, голубіли води. Перси могли нарешті зітхнути: багатоденні блукання одноманітними і пустельними степами, яким, здавалось, не буде кінця, скінчилися. Що їх чекає завтра, післязавтра, про те ніхто, крім богів, звичайно, не знає, але принаймні сьогодні можна перевести дух – степи таки й справді урвали тут свій нестримний біг.
Озеро було велике, як море, і сині – вдалині – води його зникали за обрієм, зливаючись там з небом. Зблизька ж води зеленкуваті, ще ближче – світлі, навіть піщане дно видно, але для пиття непридатні. Озеро було не лише великим, як море, а й таким же, як море, солоним. Проклятий край! Військо потерпає від спраги, поруч стільки води, а напитись – зась. І для чого тутешні боги спорудили в цих краях таке озеро-море з гіркою водою? На зло, певно, персам, не інакше!