А ще через день скіфи спіймали десять вершників, але не забили їх і навіть не відібрали у них зброї. Вони напоїли їх кумисом і веліли відвезти своєму царю дари. І вони привезли Дарію незвичайні дари: три клітки, у яких сиділи птах, миша і жаба. А на клітках лежало п'ять стріл…
– Що це таке? – запитав цар своїх найближчих мужів. – Про що говорять дари варварів?
Знатні мужі старанно розглядали дари, але сказати певного нічого не могли. Вершники, які привезли клітки, теж нічого не могли повідати.
– Скіфи сказали: якщо ви, перси, розумні, то здогадаєтесь самі.
– Я питаю вас, що означають дари степовиків? – повторив цар, і мовчати далі було небезпечно, бо в царських очах уже почали спалахувати блискавки…
Тоді наперед ступив один із полководців і так сказав:
– О владико всіх людей від сходу і до заходу сонця! Дари означають, що скіфи підкоряються тобі небом, землею і водою, визнають тебе своїм паном і повелителем!
– А стріли? – швидко запитав цар.
– Стріли?.. – зам'явся велеречивий полководець. – Стріли промовляють… ворог складає перед персами зброю.
Дарій люто бликнув на краснобая і крізь зуби процідив:
– Це тобі так хочеться, але не це символізують варварські дари! – Обвів присутніх важким поглядом: – Хто скаже правду? Я за правду не караю, навіть якщо вона буде неприємною для моїх вух.
І тоді наперед ступив давній сподвижник Дарія, з яким він колись убивав мага на перськім троні. Це був Гобрій.
Він сказав:
– Владико мій, дозволь мовити правдиве, хоч і гірке слово. Скіфські посланці сказали ось що: якщо ви, перси, не полинете у небеса, перетворившись на птахів, або не зариєтесь у землю, як миші, чи не сховаєтесь у болото, як жаби, то не повернетесь назад, а будете поцілені ось цими стрілами!
Дарій подивився на свого давнього друга і сподвижника Гобрія і сказав:
– Це схоже на правду.
Запала довга і важка мовчанка.
Перси дивилися на незвичайні дарунки скіфів, і кожний думав одне і те ж: як вибратися звідси, як ноги винести із Скіфії?
– Я слухаю вас, мої полководці, котрі раніше не знали поразок у битвах! – глухо мовив цар.
Полководці мовчали, облизуючи сухі, потріскані губи.
– Говоріть, знатні мужі!!!
Тоді Гобрій зважився вдруге:
– Треба повертатися до Істру…
Схопився Дарій, вдарив ногою по клітках, не тямлячи себе, кричав:
– Дикуни!!! Ви навіть воювати по-чесному не тямите! Боягузи! Підлі боягузи! Хитрі лисиці! Я прийшов з вами битися, а не бігати за вами по степах! Так і бийтеся зі мною, доведіть своє лицарство! Так бийтеся зі мною! Шалійте! Покажіть свою силу, і я тоді покажу вам свою!
Але спалах люті минув так же раптово, як і виник.
Важко дихаючи, цар царів зневажливо сказав своїм полководцям:
– Ці дари означають одне: у мене дуже багато людей, але дуже мало справжніх мужів. У скіфського царя дуже мало людей, але дуже багато справжніх мужів!
Не допоміг персам укріплений табір на березі озера-моря. Того ж дня, як було одержано скіфські дари і вияснено, що вони означають, Дарій велів кидати недобудовані укріплення і негайно виступати в похід. Владика переконався, що, сидячи за валами, кочовиків не примусиш прийняти вирішальну битву, а загони, які його полководці посилали щодень в глиб Скіфії, танули, як лід на сонці. До всього ж вже минуло тридцять з чимось днів звідтоді, як перси перейшли Істр. До шістдесяти днів, доки іонійці зберігатимуть міст, залишалося надто мало часу. А ще треба було знайти скіфів, розбити їх (Дарій ще вірив, що йому це врешті вдасться) і встигнути повернутися до Істру у визначений строк.
Кинувши наполовину збудовані укріплення, перси знову подалися в гонитву за степовиками. Геродот у своїй «Історії» розповідає, що, йдучи дуже швидко, Дарій наздогнав скіфів: «він погнався за ними, а вони все йшли на один день путі попереду, і Дарій йшов за ними невідступно».
Все повторилося, як і перше: скіфи відходили, перси наступали, але між ними незмінно залишався один денний перехід, і здолати його перси ніяк не могли. «Ці блукання тяглися довго, – додає Геродот, – і їм не передбачалося кінця».
Так почався третій і – останній, завершальний період скіфо-перської війни. І кінець їй уже був недалеко. Дарій не знав, що на раді в Іданфірса було прийнято рішення: на завершальному етапі війни змінити тактику і перейти до більш активних бойових дій. Якщо до цього скіфи уникали великого бою (крім наскоків та дрібних сутичок), то тепер вирішено більше не водити персів, а нападати на них вдень і вночі. І особливо коли вони будуть зайняті добуванням собі провіанту.