Розділ п'ятнадцятий
Втеча від злого духа
Вона лежала на ведмежому хутрі, відчуваючи, як тужавіє тіло і стає ніби чужим, а пальці на руках і ногах беруться кригою. Світло боляче різало очі, і вона з трудом склепила повіки. І відразу ж побачила Мілену. Мати ішла пустельною, довгою та чорною дорогою, над якою кружляла галич, і несла на руках Лікту. Ольвія хотіла їм помахати, але не могла ворухнути рукою. Тільки подумала: от і все. Мати вже у світі пращурів. І донька там, її маленька Лікта, яка і пожити на білому світі не встигла.
Застогнала крізь стиснені зуби… Одна за одною дві тяжкі втрати. Батька віднині у неї теж немає. Лишився у місті Ольвії лише архонт. І тільки. Жорстокий і безжальний архонт. Але не батько. Більше не батько.
Тапур не знав, що в кочовище приїжджав гонець від архонта. Це було в останню мить, як скіфи залишали кочовище.
– Я сказала йому все про Мілену… Все, все…
Хто це сказав? Хто?
Вона хотіла подивитися, хто ж то говорить біля неї, але тіло не слухалось її, задерев'яніло, стерпло. Пальцями рук і ніг повзли крижані мурашки. Важкий тягар навалювався на груди, здавлював серце, стискував кощавими пальцями горло…
«Що це зі мною діється? – над силу подумала вона. – Земля піді мною гойдається… І провалюється. І я наче гойдаюся над прірвою. Може, і я йду у світ пращурів до матері і дочки?..»
Зборовши важкий гніт, що здавлював тіло, вона хотіла було рвонутись і, застогнавши, впала навзнак.
– Мамо… – ледь чутно прошепотіла. – Доню моя… Почекайте, я зараз… прийду до вас…
Закрутилася під нею земля, і полетіла вона чайкою у чорне провалля. Але страху не було. Була якась полегкість… Коли вона була маленькою, їй часто снилося, що вона літає… Змахне руками і летить. Як чайка. І зараз їй здалося, що вона маленька і летить, і від того лету їй легко та радісно. Бо знає, що то сон, що вона зараз проснеться і побіжить до моря зустрічати світанок.
Вона й справді прокинулася.
Тільки не малою і не вдома, а у скіфськім шатрі на ведмежій шкурі. Прокинулася раптово, наче виринула із гарячої води. В грудях пік вогонь.
– Де я?.. – важко дихала і, схопившись, сіла на шкурі і руками потяглася до грудей. – Заберіть вогонь… Мене пече вогонь…
– Ольвіє…
Голос такий знайомий-знайомий…
Наче в тумані, вона побачила Тапура. Він сидів біля неї на п'ятці ноги у чорнім похіднім башлику, у бойовій куртці, підперезаний широким поясом, на якім висів акінак у золотих піхвах.
– Сядь ближче, – попрохала вона. – Мені так страшно…
– Я біля тебе, – він узяв її руку. – У тебе дуже холодні руки. Слава богу, що ти нарешті прокинулася.
– Чому – нарешті? – з подивом запитує вона. – Хіба я довго спала?
– Три дні і три ночі ти не вставала із цієї шкури.
– Що ти говориш, Тапуре? Як це я могла спати аж цілих три дні і три ночі? Що зі мною сталося? Як я опинилася у цій юрті?
– Ти не захотіла їхати із табором на північ і повернулася із загоном до мене у військо. Та мене вже не впізнавала. Ти вся тремтіла, кликала то Лікту, то Мілену, то якогось скіфського гінця. Я заніс тебе в шатро, і ти відразу ж заснула. І спала цілих три дні і три ночі. Але все вже минуло. Ти дуже стогнала і кудись поривалася, тому що в тебе вселився злий дух. Він і мучив тебе три дні і три ночі.
Ольвія потерла скроні, пригадуючи події останніх днів. Загибель дочки, втеча з полону, смерть сліпої рабині… Гонець від Родона… Вона відмовилась від батька… Зібралась їхати на північ із жінками й дітьми, але в дорозі повернула назад. Хто її зустрів, не пам'ятає. Потім кволість, земля кудись попливла – і сон… Не сон, а – небуття.
– Як ти себе почуваєш?
– У грудях пече, – зітхнула вона, – й голова крутиться. Але спасибі богові Телесфору, він приніс мені видужання.
– Як ти змінилася…
– Погіршала, – кволо всміхнулась вона. – У мене таке зараз відчуття, ніби я вже давно-давно живу на світі. Ніби я прожила ціле життя, і всім наситилася, і пора вже завершувати коло.
– О ні, ти так мало жила на світі.
Він дивився на неї і відчував, як у його серці наростає до неї ніжність. І ще смуток. І ще якесь незнайоме досі відчуття, не знане раніше. І те незнайоме відчуття його приємно здивувало. Виявляється, крім коней, золота і влади, є ще щось інше, чим людина живе. От він дивиться на неї і відчуває, що без Ольвії його життя було б не таким. Зовсім не таким було б його життя, якби він не зустрів Ольвію. Ось це нове, досі не знане почуття, що перед тобою стоїть не просто жінка, а дорога тобі людина, котру треба берегти і жаліти, вперше пробудилося в його серці. А пробудившись, сколихнуло, оживило у ньому доброту… О боги, яке то щастя мати кохану жінку! Коли навіть гіркі зморшки в кутиках її уст стають тобі дорогими.