Із золотих чаш здійснили жертовне узливання, пили хмільний бузат за Папая, за Ареса, за побіду, за ясну скіфську зброю і мужів її кмітливих, за осине гніздо Скіфії, що, заворушившись і грізно загудівши, вигнало ворога з краю свого.
Тихим старечим голосом, стомленим і вицвілим, Іданфірс гомонів із своїми вождями.
А слухала його вся Скіфія.
– За шістдесят днів походу перси втратили багатьох хоробрих воїнів із свого війська. Живу силу їхню ми підрубали глибоко під корінь. Дарію треба чимало часу витратити, щоб зализати рани і відновити свою колишню міць. Та й неславу він здобув, не швидко її спекається. Дарій раніше не знав невдач, а од нас потерпів поразку, тож слава дістанеться нам велика і поголос землею піде про нас великий. Персів було більше, а ми не злякалися і вступили з ними в двобій, вимотали їх і вигнали геть. Ми нав'язали їм свою задумку ведення війни в невигідних для них умовах – і – виграли. Ми не лише сильніші, а й кмітливіші. Скажу більше: на в'язах у нас непогані виявились голови. Хоча ми й допустилися похибок. Перший наш прорахунок: не зуміли захопити і знищити міст на Істрі. (Скопасіс засовався, засопів і зрештою опустив голову, буркнувши: «Моя вина. Повірив іонійцям, будь вони…»). Другий прорахунок, – тихо говорив далі владика і мружився до сонця, – коли перси, полишивши в таборі ослабілих воїнів та обози, кинулись тікати, ми «загубили» їх. Досі не збагну, як це могло трапитись? Доки ми їх шукали в степах, час було втрачено, і перси встигли першими дістатися до рятівного мосту. Виходить, що персів ми хоч і побідили, але повністю не знищили, як то треба було, а лише вигнали їх з ганьбою із своєї землі. – Помовчав, замислено в далину дивлячись. – Але й це немало. Бо це – велика і славна побіда. І нею ми зміцнили своє становище, відчули себе силою, яка здатна ламати хребет іншій, ще більшій силі. Тепер ми будемо наводити лад у себе вдома, у своєму краї. Будемо гуртувати, збирати і зміцнювати Скіфію, щоб жоден ворог не посмів більше зазіхати на наші краї. А щодо персів, то маю ось що сказати вам, вожді мої: чи будемо сидіти й радіти, що перси втікають за Істром, що ми їх побили малою своєю кров'ю, а чи, може, сидіти нам ще рано?
– Дозволь слово мовити, владико, – забасив дебелий та кремезний скіфський богатир, вождь Таксакіс, аж чорний від степової засмаги. – Хто як, а тільки я радіти не збираюся. Я такий, що ще поганявся б за Дарієвим воїнством. А чого? Руки мої ще тримають зброю, то чого сидіти і радіти? Гнати персів треба, гнати і за Істром, – і погладив свою дубину, оковану залізом. – А потрощив я перських голів чимало, ой потрощив! Так і лущив їх, так і лущив, як шкаралупу!
– Владико, дозволь слово мовити, – озвався Тапур, ставлячи на білу повсть золоту чашу. Іданфірс кивнув головою, запрошуючи його говорити. – Я думаю, що треба негайно послати за Істр наше військо і поганяти Дарія ще й у тамтешніх краях. Заодно ми провчимо й фракійців у лисячих шапках – більшість із них виступила на боці персів, ворогів наших.
– Якщо не провчимо лисячі шапки, – втрутився Скопасіс, – то не будемо мати спокою на заході скіфських земель. Ти знаєш, владико, що фракійці давно зазіхають на наше добро, не раз їхні зграї перепливали Істр і шастали в наших краях – жінок ловили наших, коней. Настав час дати лисячим шапкам по… шапках! – весело вигукнув Скопасіс. – І дозволь, владико, це зробити мені!
Примружившись, Іданфірс потеплілими очима дивився на Скопасіса – одного з найвідоміших своїх вождів. Хитрий, кмітливий, везучий Скопасіс! Хоч трохи довірливий – іонійці й скористалися цим. Але навчений раз, вдруге Скопасіс не швидко повірить лисячим словам ворогів.
– Що ж, бути по-твоєму, – Іданфірс ляснув долонею по коліні. – Дай по шапці лисячим шапкам! На поміч тобі даю Таксакіса. Удвох поколошкаєте за Істром персів і будете їх гнати доти, доки вони не забудуть дорогу в наші краї!
– Я готовий! – вигукнув Таксакіс, однією рукою піднімаючи свою важенну дубину. – Ох і погуляє оця штука по перських головах ще й за Істром!.. Відведу душечку свою, відведу…
– Тапур залишиться зі мною, – підсумував Іданфірс. – Вдома зараз теж клопоту чимало, та й племена деякі треба провчити. Ті, які нам не хочуть коритися. А чого – ми тепер сила і будь-яку силу скрутимо в баранячий ріг!