Вузенькою стежкою спустилися по схилу на дно балки, де земля була м'якою і прохолодною. Свіжий подих балки, пахощі трав п'янили Ольвію. Вона роззулася і ступала босоніж по м'яких травах, що були тут м'якіші за найніжніші килими.
А потім хідник пірнув у кущі, продирався крізь верболози вузькою звіриною стежкою, котра то збігала у глушину, то виплутувалась на маленькі галявки, на яких стояли старі верби, по коліна пірнувши у трави. Обабіч стежки жебонів маленький світлий струмок, весело поспішаючи до озера. Тапур і Ольвія пішли понад струмком і невдовзі в зеленій чаші кущів і трав побачили озерце, що привітно глянуло на них світлим, чистим оком з-під зелених вій. На воді сиділа качка, наче зіниця озера-ока.
Качка здивовано дивилася на них, німо питаючи їх: як ви тут опинилися і що вам треба у царстві бога живої води?
– Ми прийшли по вічну молодість! – ніби відповідаючи на те німе запитання, вигукнув Тапур.
Качка схопилась, пробігла по гладі озера, гучно ляпаючи крилами по воді, хоркнула й, пролетівши над озером, упала десь у вербняки… Потривожене озеро заспокоїлось, і знову вода стала світлою, наче сріблом покрилась. Ольвія глянула вгору, високо над нею голубіло небо, на схилах балки виднілись охоронці Тапура і білі хмарки за їхніми плечима…
– А в білому світі все-таки гарно, – вихопилося в Ольвії. – Хоч і горя багато, а все одно – гарно… Коли б не було богині старості Грайї, і зовсім було б добре.
– О, в нас буде багато-багато життя, – посміхався Тапур. – На дні цього озера живе добрий бог, він ненавидить смерть і проганяє її геть, як тільки вона наблизиться до Пама-Лама. Так скіфи називають цю балку. Пама-Лама, жива вода бога. Царство життя! Царство вічної молодості!
У заростях вербняка зненацька лунко тріснула гілка.
– Тапуре… – здригнулась Ольвія. – Я… я боюся. У мене таке відчуття, ніби зі мною тут має щось статися.
Тапур весело сміявся, блискаючи білими зубами.
– Авжеж, станеться. Ти назавжди залишишся молодою і гарною. От що з тобою станеться.
І радо крикнув:
– Чи правду я кажу, боже Пама-Лама?
– …ама… ама… ама… – понеслося над озером.
– Чуєш?.. – шепнув він Ольвії. – Бог відповідає, що ти станеш молодою і гарною назавжди. І будеш жить, жить, жить…
– …жить… жить… – понеслося над озером.
– Чула? – радісно засміявся він. – Бог говорить, що будеш ти молодою жить. Але щоб згинула старість, треба омити тіло живою водою Пами-Лами. Швидше роздягайся і біжи в озеро до живої води…
І Тапур відвернувся і по хвилі відчув, як щось пролетіло й опустилось на траву… Йому здалося, що зелена трава у тім місці трохи побіліла… Він тихо засміявся, обережно скосив очі: на зеленій траві лежала біла сорочка, й трава навколо неї посвітліла…
Тапур рвучко повернувся, Ольвія стояла на березі без сорочки. Руки – мов крила розпростерла, одна нога вже у воді… Відчувши, що він дивиться на неї, тихо ойкнула і застигла з піднятими руками, наче хотіла у ту мить злетіти…
Тапур занімів з подиву… А вона, стрівшись з його очима, стояла розгублена, злякана, не знаючи, що робити. І Тапуру здалося, що Ольвія ось-ось полетить від нього…
У вербняку знов тріснула гілка.
Тапур нічого не бачив і не чув. Він стояв перед Ольвією немов заворожений, дивився на неї спрагло і шепотів її ім'я…
Це була остання мить його щастя.
Смерть свою Ольвія побачила першою.
Заросле бородате обличчя, божевільні очі… І рот оскалений, наче у мертвяка… Ні звір, ні людина… А ще вгледіла стрілу з гострим залізним наконечником, що тремтіла на туго натягненій тятиві…
– Тапур!!! – хотіла крикнути вона, але тільки прошепотіла.
Свиснула-дзизнула стріла…
І Тапур мов у жахливому, неймовірно жахливому сні чи маренні побачив, як щось довге й тонке із свистом прилетіло до Ольвії і клюнуло її посередині грудей, між персами… І вже не було у світі такої сили, котра б устигла відвести лихо. Воно клюнуло і глибоко впилося у її біле і таке гарне тіло…
Ольвія хитнулася, руки її безпомічно зметнулися вгору, наче в останню мить вона хотіла злетіти угору…
– Ольві-і-іє?!! – закричав Тапур і кинувся до неї, все ще не усвідомлюючи, що ж сталося.
Ольвія упала йому на руки.
Він підхопив її, обережно опустився з нею на траву.
Голова її відкинулась назад, хвилясте волосся розметалося по траві.
Вона ще була живою і встигла здивовано прошепотіти білими, як сніг, губами:
– За віщо?.. Я жити хочу… жи-ити-и… Чому бог впустив смерть у царство життя?..
І потім крикнула:
– Он вони!..
– Хто?!
– Кери летять… страшні кери. А за ними Ереб… а-а-аа…