Здригнулась, заплющила очі й застигла…
Лежала у нього на руках молода, гарна, наче спала…
А він усе ще не міг збагнути, відчути, що її вже немає. Що її більше немає, що життя вже покинуло її… Навічно.
– Ольвіє?.. – вражено і тяжко кликав він її. – Це правда чи це страшний сон?..
Він ще сподівався, що вона житиме, бо не міг її уявити мертвою і холодною… Він ще відчував тепло її тіла і тому не міг повірити у смерть. Обережно витяг стрілу з її грудей, кров побігла по грудях швидше. Він злякано затулив долонею той кривавий струмок, у відчаї озирнувся, благаючи про поміч.
– Боже Пама, – кричав він і хлюпав водою на її рану в грудях. – Я благаю тебе, врятуй… Твоя ж вода жива. То оживи мою Ольвію, оживи-и… Де ж ти, боже? Чому мовчиш?
Чому баришся?.. Йди хутчій на поміч… Верни їй життя. Ти чуєш мене, бо-о-оже-е?..
Хлюпав і хлюпав їй на груди живою водою.
Бог мовчав.
Ольвія холонула…
Тапур у відчаї хлюпав і все ще вірив, що Ольвія оживе від живої води Пама-Лама.
Не бачив, як його воїни витягли із кущів божевільного перса з дико виряченими очима і розпухлими, спеченими губами.
Свиснув меч, покотилася голова у траву, а він встиг ще зробити кілька кроків до води, перш ніж упав безголовий…
– Боже… – шепотів Тапур, холонучи від того, що на його руках холола Ольвія. – Де ти подівся, добрий боже вічної молодості і життя? Чому мовчиш? Ти ж бог життя. Як ти міг впустити у своє царство смерть?.. Як міг??? Як міг??? – закричав він, не тямлячи себе.
Бог мовчав.
Руки Тапура тремтіли, й Ольвія на руках у нього теж тремтіла. І йому у відчаї здавалося, що вона оживає… Всього він міг чекати. Навіть власної загибелі, але тільки не цього… Багато, дуже багато бачив він на своєму віку смертей і звик до них, як звикають до чогось звичайного, буденного…
Але такої безглуздої, такої дикої і жорстокої смерті уявити не міг…
– Боже Пама-Лама-а-а??? – востаннє закричав він.
Бог мовчав.
На озері із живою водою – ані шелесне.
Ольвія не оживала…
І чи не вперше Тапур збагнув, що смерть – то не просто звичайна, буденна подія. Смерть – то страшна річ. І жорстока. Бо жорстокішого за вбивство живого життя не може бути нічого у світі.
«І вода у цьому озері мертва, і бог його – мертвий бог», – подумав він, і від тієї думки, від того усвідомлення своєї безвихідності йому стало боляче й тяжко.
Його пік тупий біль, а бог мовчав, а Ольвія холола на його руках, і тіло її терпло й дерев'яніло.
«Втікали від злого духа, а наздогнали смерть», – подумав він, і одна сльоза – перша й остання у його житті – викотилася з ока і впала Ольвії на холодне, мертве лице…
І пили того дня всі чоловіки Скіфії хмільне вино перемоги.
І пив його з усіма чоловіками Скіфії і Тапур.
Але дуже гірким і терпким видалося йому хмільне, солодке вино перемоги. І не міг він захмеліти, хоч і багнув того, і не міг він забутись, хоч і багнув того. І коли воїни заспівали давню скіфську пісню чоловічої мужності, він теж підхопив її, сподіваючись хоч у пісні знайти – хоч на мить знайти! – забуття:
Епілог
І зачинив Тапур двері навіки
Ольвію поховали в межиріччі Борисфену і Танаїсу, у безмежнім краї кочівників, неподалік караванного шляху, що поспішав скіфськими степами до далеких берегів Гостинного моря.
Поховали на узвишші, на Трьох Вітрах, щоб здалеку було видно на рівнині її могилу, щоб і Ольвії також було далеко видно.
А видно Ольвії, як внизу, на рівнині, степ мріє, видно, аж ген до обрію, де кряжі синіють, де голуба стрічка Борисфену зливається з блакитним небом. Та ще видно, як вдалині неквапливо повзе валка по караванній дорозі, прямуючи до моря, до ласкавого і теплого Понтусу Еуксіносу – Гостинного моря, до щасливого міста Ольвії.
Далина…
Сива ковила на вітрах гойдається…
Марево вдалині блукає.
Пролетить орел.
Мигне степом руда лисиця, і довго потім зелені трави полум'яніють, наче підпалені лисячим хвостом.
Пронесеться табун, а ген на обрії промчать вершники.
Пройдуть обабіч могили сторожкі дрохви, свисне рудий бабак, прошумить вітер, линучи на південь, теж до берегів Гостинного моря, пропливе вгорі самотня хмарка… Зупиниться над високою могилою, задумається, потемніє…