Щось бринить у його душі, невловиме, не знане досі: він любив і любить. І вона йому рідна. І від цього йому легше прощатися з нею. Адже він став іншим. Тому іншим, що в нього була вона. Була і буде. Хоч у снах буде.
Скрипить сумний повіз.
З кожним обертом коліс все ближчає і ближчає і вічна домівка Ольвії, а отже, і мить прощання…
Яму викопали глибоку. Сонце висушило її, і стіни затверділи. А вже потім стіни вимурували камінням, а на дах поклали міцні дубові колоди, які напиляли біля Борисфену. Мусять вони віками тримати на собі важкий курган. В гробницю Ольвії ведуть маленькі двері. Посередині гробниці вже стоїть високе ложе, накрите пурпуровим покривалом, на кінцях якого тихо подзвонюють золоті бляшки…
Тапур не вірить, що це вже – все.
Не вірить, що віднині вона буде приходити до нього тільки у сни… Він заплющує очі, стоїть, ледь похитуючись. А коли глянув – на ложі вже був саркофаг із кипарисового дерева…
У саркофазі – Ольвія.
Наче жива, тільки зблідла і мовби чимось здивована. Тапур знає, чому вона здивована. Коли перська стріла її клюнула в груди, вона здивовано вигукнула: «За віщо?..» І так і пішла у той світ з німим подивом на блідому обличчі: за віщо?.. І зараз на її обличчі застиг той вічний подив, і все ж вона видається йому живою. Вкотре відганяє він думку про її смерть… Лежить Ольвія м'яко і спокійно, наче задрімала перед ранком. На вигляд – трохи втомлена, навіть зморена. Тому й прилягла відпочити…
Дихнеш – на ній ворухнеться легке біле шовкове плаття… Хвилясте каштанове волосся перев'язане золотою стрічкою, на голові сяє діадема із золота і коштовного каміння. У вухах блищать золоті серги, на руках – золоті браслети. Мовби на свято вирядилася Ольвія.
«Вона жива… жива… жива, – думає Тапур. – Ось зараз вона встане, ми вийдемо звідси, скочимо на коней і помчимо у степ».
Але вона не встає, і він тяжко зітхає…
Біля лівої руки Ольвії поклали бронзове дзеркало із золотою ручкою та золотий гребінь, на якому зображені сцени із скіфського життя, а також поставили лекіф з парфумами. Вздовж правої руки лежить меч у золотих піхвах. Так велів Тапур. Щоб на знак її звитяги поклали меч. А ще поставили у гробниці золоту чашу, в кутку – скриню з одягом, щоб на тім світі вона мала у чім ходити. Золота для Ольвії він не шкодував. Більше золота – легше житиметься їй на тім світі.
Поклали і вийшли.
І лишився Тапур сам.
З нею удвох…
Досі Ольвія, хоч і мертвою, а була поруч з ним, нині він прощається з нею назавжди… А серце не вірить і вірити не хоче…
– Ольвіє?! – зненацька вигукує Тапур, і голос у гробниці лунає глухо і тяжко.
– Ольвіє? – голосніше повторив Тапур. – Озвися до мене востаннє, бо мушу йти. Озвися, щоб я поніс у білий світ твій голос.
Дзеленькнула бляшка на пурпуровім покривалі.
Тапур кинувся до саркофага.
– Ольвіє? – крикнув збуджено. – Ти подала мені знак. Знаю, що смерть онімила твої вуста на цім світі. Слухай мої останні слова, доки я не зачинив гробницю. Я тебе любив. І люблю. Але «любов» – то не те слово. Я щасливий, що ти в мене була, будеш і є. Що ти назавжди залишишся у моїм серці. А тому моє серце і не порожнє. Воно наповнене тобою, як степ сонцем, як далина небом. Прощай, Ольвіє. Спасибі тобі за те, що ти була.
І зробив два кроки до виходу.
Але щось ніби його спинило, і він здригнувся. І прислухався. І здалося йому, що знову тоненько задзвеніла золота бляшка.
– Ольвіє…
Він повернувся до саркофага.
– Ольвіє… – повторив він і відчув, як тупий біль полосонув серце. – Ти не гнівайся, що покидаю тебе. Як мені не тяжко, але мушу йти. І я йду… – Проте він не йшов, а стояв і все дивився на неї, дивився. – Ось ще трохи подивлюся на тебе і піду. І зачиню двері. Вони заскриплять тужно і потім все життя скрипітимуть в моїй душі. Я зачиню двері, Ольвіє, навіки. Їх завалять камінням, щоб ніхто не міг потривожити твого вічного сну. А потім… Потім мої люди всю ніч палитимуть багаття і співатимуть прощальних пісень. А вранці до твоєї гробниці потягнуться повозки із скіфською землею. Їх буде багато, багато… І всі вони везтимуть землю… На твою могилу. День возитимуть землю, два, три, десять днів… Багато-багато днів возитимуть вони землю і зсипатимуть її на твою домівку. І доти зсипатимуть, доки не виросте над тобою найвища могила. Така висока, що її видно буде усій Скіфії… А ще потім… Що ж буде потім?.. – Він задумався і довго мовчав, звісивши голову. – А потім будуть віки… Багато-багато віків пропливе над твоєю могилою. І виросте на ній ковила чи гіркий полин… Дощі шумітимуть над тобою, і грози гримітимуть, і сонце сяятиме… І може, коли прилетить від твого Гостинного моря біла чайка на твою могилу і нагадає тобі про твій край…