Коли Ольвія в супроводі вождя вийшла до гостей, серце у неї билося як несамовите.
– Мир вам та щаслива дорога додому, славні і дорогі гості, – Ольвія злегка вклонилася купцям. – Я рада бачити знатних людей мого рідного міста. Хай завжди буде легкою ваша дорога від берегів Гостинного моря до скіфів!
Купці схопилися, низько схилили голови у шанобливому поклоні.
– Мир і щастя тобі, славна донько нашого міста!
Ольвія сіла по праву руку вождя, полегшено перевела подих.
Всілися і купці.
– Чи раді ви торгом, гості мої? – запитав Тапур.
– О, ми задоволені торгом, – закивали завитими бородами купці. – Коли так буде завжди, греки і скіфи стануть близькими і добрим сусідами. Нам не потрібна війна.
Один з купців, низькорослий грек з гострим носом (Ольвія впізнала у ньому багатого купця Михея) ступив наперед і мовив, звертаючись до Тапура:
– Дозволь, великий вождь, передати вітання твоїй жоні від батька її, архонта нашого міста.
– Чому ж… передавай, – хитнув головою на знак згоди Тапур. – Ольвія вже давно чекає вістей од батька.
Купець Михей вклонився Ольвії:
– Місто шле тобі, о мужня жінко, палке вітання і зичить тобі добра та щастя. Твій батько вітає тебе і пишається тобою. І всі городяни пам'ятають тебе.
– Як батько? – запитала Ольвія. – Він не хворіє? Не сумує? Мені дуже хочеться його побачити.
– Дякуючи богам, архонт почуває себе добре. Скучає, правда, за тобою, але радий, що ти знайшла своє щастя у скіфських степах.
– Як місто?
– Дякуючи богам, все добре, – сказав Михей.
Та ось з'явилися виночерпії, розлили по золотих і срібних чашах вино, слуги тим часом внесли мідні тарелі, на яких лежало паруюче м'ясо… Враз ожили гості й господарі.
– Підніміть чаші, подякуйте богам за добру торгівлю! – велів Тапур, і всі зробили так, і дякували богам: греки своїм, скіфи своїм.
– За Тапура і Родона, щоб мир між ними був і дружба та добра торгівля! – підняв другу чашу Михей. – І за чарівну господиню, котра хай завше єднає греків із скіфами. За торгові каравани і гладкі та рівні дороги!
Гості та господарі спорожнили чаші до дна і невдовзі зашуміли, загомоніли… Всі стали веселими, збудженими, одні – що добре спродались, другі – що добре скупилися.
Ольвія, рада, що увагу гостей відвернуло вино, крадькома розглядала купців. Чомусь її насторожував третій купець, котрий не зронив досі й слова. Він мав густу чорну бороду, але як молодо, як палко горіли його голубі очі, коли він дивився на Ольвію! Сам не свій робився, майже не пив, а не спускав із неї очей.
Така поведінка купця трохи бентежила жінку; щось не схожим був на купця. Адже у них лише до товарів та золота горять очі. Губилася в здогадках… Чому він так дивно поводиться? І хто він?.. Щось ніби знайоме в його очах, а не пригадаєш… Ольвія хмурилась, показуючи, що вона невдоволена його поведінкою, що так триматися недоречно гостю, але купець вперто не зводив з неї гарячих очей. Зрештою Ольвія змушена була залишити бенкет. Гості й господарі були вже хмільні, і ніхто не звернув уваги, коли вона вийшла із Великого шатра.
Прийшовши до себе у шатро, Ольвія відчула неспокій. Стояла у задумі посеред шатра, і спогади один за одним попливли перед нею: бачила рідне місто, батька… Опам'яталась, коли на плече їй лягла гаряча рука. Вона рвучко оглянулась і обімліла: він, той дивний купець!
– Ох!.. – Ольвія злякано відскочила од нього. – Чого тобі, чорнобородий? Негайно тікай звідси! Ти ризикуєш своїм життям, нерозумний! Коли Тапур тебе тут застане…
– Ольвіє… – прошепотів купець і тремтячими руками зірвав свою бороду. – Допоки ти будеш мене мучити?
Ольвія здавлено крикнула.
Перед нею стояв… Ясон.
Зблідлий, схвильований голубоокий Ясон.
Вона не в силі була заговорити, стояла із широко розплющеними очима, повними подиву, а десь у серці щось тривожно тенькало, і билося, і боляче її клювало…
Минула мить, друга, третя…
– Ольвіє?! – крикнув він.
Ще минула мить, друга, третя…
Наче вічність…
– Ольвіє!.. – простягнув руки Ясон. – Та це ж я…
Вона заперечливо похитала головою, все ще не вірячи своїм очам, і тихо мовила:
– Ні, ні…
– Ольвіє… я заплатив купцям, щоб вони взяли мене з собою. Я все їм віддав, бо хотів тебе бачити. Смертельна біда мене їсть. Я без тебе – що земля без сонця, що дельфін без моря… Чому ти дивишся на мене, наче я прийшов із того світу?
Ольвія над силу ворухнула сухими губами:
– Що ти хочеш, друже мого дитинства?
– Я за тобою, Ольвіє!.. – голос його затремтів. – Тікаймо звідси. Я вирву тебе із скіфської неволі. Чуєш, кохана моя? Поки не пізно… Я приготував за табором у яру двох коней. На ранок ми будемо далеко-далеко… Ні скіф нас не здожене, ні вітер, ні вовк.