Та яка ж радісна, бо кочовику в дорогу збиратися – що птаху в політ. Тільки Ольвія серед того збудженого сум'яття ходила засмучена і мовчазна – як у воду опущена. В'язати вузли чи пакувати речі жоні вождя було й ні до чого, все робили за неї слуги, за якими наглядала стара сива скіф'янка із бородавкою на носі. Тому Ольвія ходила як неприкаяна і не могла собі знайти місця чи чимось руки зайняти. Лякала мандрівка хтозна-куди, але одно було ясно: скіфи завезуть її ще далі від рідного краю, звідки, можливо, й не вернешся. Поглядала на далекі кряжі на обрії, куди мала рухатись валка, і зітхала… І на душі було невимовно тяжко. Тільки мовби обжилася на однім місці, тільки мовби трохи звикла, як уже треба збиратися…
Так не хотілося зриватися з обжитого місця, але скіфи галасують, скіфи раді, скіфи не можуть довго всидіти на однім місці.
Вже повернулися розвідники – три дні путі до кряжа, а там стіною стоять нетолочені, незаймані трави. Вже носяться вершники, зганяючи докупи табуни й стада, витягуючи їх у довгу вервечку. Ніщо не веселить душу так, як кочівка на нові місця, тож і верещать діти в передчутті близької мандрівки, тож і носяться сюди-туди їхні матері, з поквапу вже не знаючи, за що й хапатися…
Другодні вже мовби й зібралися. Вже чулося хльоскання батогів, вже запрягали у ярма волів, вже розсідалися в кибитках жінки та діти, а чоловіки вже загнуздували коней, вже передні кибитки потяглися з кочовища, щоб там, на рівнині, зібратися у валку, як негадано й зупинилися, бо в одній із кибиток – то була якраз Ольвіїна хата на колесах – тріснуло обіддя на задньому колесі й вилізли спиці. Ольвія зраділа поломці, як дитина, аж у долоні сплеснула. От дурна! На мить здалося, що нікуди вони не поїдуть, але здалося тільки на мить. Хіба мало в Тапура кибиток?
Хтось комусь щось крикнув, той передав далі, й хутко по тому прийшов стельмах – кремезний, натоптуватий скіф із шрамованим грубезним лицем, на якому замість бороди лише де-де стирчали закручуючись товсті чорні волосини.
– Стельмаха їм, бачте, забаглось! Стельмаха усі кричать! – бурмотів він, показуючи щербаті зуби. – Як у стійбищах сидимо, так стельмах ніби й не потрібний нікому, а як у дорогу зібралися, так і загаласували: стельмаха, стельмаха! Еге, що б ви і робили без стельмаха. Колесо – це вам не затичка яка! Без колеса не покочуєш, а без стельмаха не бачити вам колеса, як своїх вух. Тож і виходить, що стельмах – найголовніший чоловік. От!
І показував Ольвії щербаті зуби, певно, посміхався.
– Га, неправду я кажу, га?
І задоволено цокав язиком.
– Тож-бо!.. Шануйте стельмаха, як по землі хочете їздити.
Кажучи це, він узяв кибитку за задок, на диво легко підняв її разом із усім скарбом, що був на неї навантажений, з Ольвією, яка сиділа в задку, підставив під вісь своє коліно, щось помудрувавши, зняв колесо, а під вісь підсунув каменюку й опустив на неї кибитку. Колесо двома руками взяв, підняв його над головою і завертів проти сонця.
– Докотилося ж ти, дорогеньке, – гомонів до колеса і похитував своєю чубатою головою. – Дощів не було, то й розсохлося. Та нічого, ми тебе зберемо заново.
Стельмах збив з колеса старий обід із двох шматків гнутого дерева, ударами свого здоровенного волосатого кулака поставив на місце спиці, поставив новий обід і скріпив його дерев'яними шпильками, які він теж забивав ударами свого кулака, і Ольвії здавалося, що кулак у нього залізний чи кам'яний. За роботою стельмах не мовчав, щось сам до себе харамаркав, з кимось сперечався та все комусь доводив, що без нього, без стельмаха, ані тпру ані ну, ані цоб ані цабе. А його, стельмаха, бачте, ніхто й не шанує, як-то треба було шанувати таку людину, як стельмах.
Бурмотів він нудно й одноманітно, але справу свою знав, і робота аж кипіла в його руках – грубезних і твердих. Впоравшись з ободом, дістав ковані залізні шини з дірками для цвяхів, приладнав їх до дерев'яного обода.
– Як тут і були! – задоволено вигукнув і почав забивати молотком цвяхи і знову, як осінній дощ, зарядив мжичку слів, комусь невидимому доводячи, що без стельмаха ані цоб ані цабе, ані тпру ані ну… – А всі, бачте, пастухів хвалять, а всі, бачте, тих розхвалюють, що в набіги ходять за чужим добром.
– А нам, стельмахам, чужого добра і не треба, – казав Ольвії, не звертаючи уваги, слухає вона його чи ні. – Ми, стельмахи, і самі ось цими руками добро робимо.
Ольвія зіскочила із задка кибитки на землю, стельмах підняв вісь, насадив колесо і, тримаючи кибитку однією рукою, другою вертів колесо.
– Ге-ге, крутиться!.. Крутилося б воно у вас без стельмаха!
Опустив кибитку, вставив у вісь металевий прутик, загнув його, щоб не випав.