– Готово! – вигукнув, витираючи руки об штани. – Хоч на край світу покотиться. Я свою роботу знаю, мені чужого добра не треба, я сам добро роблю.
– Спасибі, майстре, – подякувала Ольвія, і стельмах аж розквітнув од подяки.
– Чули?.. – невідомо до кого звертаючись, вигукнув він. – Чужа жінка, не сколотка, а все знає і все розуміє. Майстром мене назвала. Правильно, ми, стельмахи, майстри.
Закинув на плече молоток і пішов понад кибитками, вигукуючи:
– Гей, скіфське плем'я, у кого ще колеса розсохнися? Кому ще лагодить? Озивайтесь, доки я добрий…
Ольвія стояла, не знаючи, до чого їй руки прикласти і де себе подіти, а на душі було невимовно тяжко. Бо так додому потягло, що кинула б усе і побігла, полетіла б…
Прийшли два погоничі – маленькі невиразні чоловічки, без башликів, голови в обох шматками вицвілої тканини пов'язані, волів за собою на налигачі привели. Цибатий завів воли так, щоб один із них переступив дишло, повернув їх і трохи підвів уперед.
– Тпру, сірі! – Гукнув напарнику: – Плече!
Той подав плече ярма, і цибатий поклав його покірним волам на шиї, напарник підніс під шию підгорля і з'єднав його з плечем снізками, вставивши у снізки кілочки, а з боків засунув занози. На дишло надів каблучку, закріпив її притикою.
– Готово, господине, – озвався цибатий до Ольвїї. – Вели, і будемо рушати.
Ольвія мовчала.
Негадано примчав Тапур, осадив гарячого коня, блиснув до неї чорними очима і білими зубами.
– Ольвіє, ти чому стоїш і не радуєшся? Кочівка ж! Для скіфа це така радість! Мандрувати будемо, а немає нічого кращого, як степами на нові місця їхати.
І зник так само раптово, як і з'явився.
Рушили, як завжди, як минулого разу, як рік тому, як вік тому. Заскрипіли кибитки з майном, з жінками та дітьми, запряжені двома чи й трьома парами комолих волів. Місце ж чоловіка в сідлі. У будь-яку пору року – в спеку чи в холод, в дощ чи в хугу – не покине скіф сідла, з яким зріднився і зрісся. Примчить іноді до своєї кибитки, гикне-свисне, відхилиться запона, виглянуть діти та жінка, погомонять на ходу, і знову мчить глава сім'ї до табунів. Чи до своїх, чи, як бідний, до чужих…
У голові валки – найбільші і найбагатіші кибитки, вози з шатрами та різним майном, загони вершників, багато вбрані коні, сяйво золота… Перед веде Тапурів рід з усіма родичами і домочадцями. Ольвія їхала разом із своєю сліпою рабинею у великій шестиколісній кибитці – справжній хаті на колесах, що була перегороджена на три частини. Замість ґайка – дашок над передком.
Біжать погоничі, поляскують батогами, скриплять колеса, навіваючи сум і тугу… Кибитка обтягнена повстю, не пропускає ні пилу, ні вітру, ні дощу… ні світу білого. Темно в закапелках кибитки, душно, важко…
Дрімає Мілена, похитуючись в такт рухові. Що їй, старій сліпій рабині, життя її вже в минулому – вона дні свої лічені доживає… А як їй, Ольвії… Важко Ольвії, гнітюче на душі, наче камінь там ліг. Позирає на південь, де за чорним громаддям хмаровищ недосяжний тепер Понт. А її знову везуть, везуть, як у полон, везуть все далі і далі від рідного міста, у глиб Скіфії. Хоч-не-хоч, а доведеться ставати скіф'янкою – назад уже немає путі. І діти її будуть скіфськими, і рід її увесь віднині і навіки скіфським буде…
Глянеш назад – валка, валка, валка… Ні кінця їй ні краю. А навколо тирса, солом'яно-жовта, зелена далина, кряжі на обріях. Вершники скачуть, чорними хмарами сунуть табуни, лемент звідусіль чується, галас, сміх…
Скриплять колеса, сум навівають…
І здається Ольвії: поїхали грецькі купці, остання нитка, що зв'язувала її з рідним містом, назавжди обірвалася…
Що її чекає там, за темним грозовим обрієм, і скільки ще у її житті буде таких кочівок, ночей під зоряним небом, вогнищ, стійбищ, пасовиськ… Згадає Ясона – защемить серце, а від чого – і сама того не знає…
Налетів шквал вітру, закрутив пил і сухе листя, прошелестів, прогудів над валкою розбишакувато, накушпелив, що й дихати нічим, і зник… А за ним почали сунути хмаровища, сірі, одноманітні, гнітючі… По якомусь часі вони потемніли, наче зло яке мали на цю скіфську валку, знизу попелом узялися. У степу хутко сутеніло, обрії вже втратили чіткі обриси, все злилося, розпливлося, наче запнулося у сіру пелену. Знову налетів вітер, у степу враз стало жовтіти, і та жовта мла, від якої аж різало у вічі, залила увесь світ… Вона була нереальна, неприродна, а відтак і тривожна, лякаюча… Зненацька трахнув грім – раз, другий, і пішов гуркіт степами. Як трохи затихло те громовище, почувся віддалений шум дощу, що швидко наздоганяв валку, небо наче тріснуло, провалилося, й на землю линула злива… Крім шуму дощу, не чути було нічого. З дашка, що нависав над передком, дзюріли потоки, але кибитка не зупинялася, бо валка рухалась і рухалась, а куди – невідомо.