І сліди позад неї змивали потоки.
«Мабуть, я вже ніколи не повернуся додому і не побачу Гостинного моря, – мимовільно і чомусь гірко-гірко подумалось Ольвії. – Завезе мене ця валка на край світу, загубиться у скіфських степах мій слід назавжди».
А злива диким звіром ревла й стугоніла в степу…
Частина третя
Розділ перший
Чи є у світі щастя?..
Якщо у світі є щастя, тоді звідки у нього стільки нещасливих?.. – не вперше думає Ясон і не знаходить відповіді. Бо всюди перед ним стіна – невидима, але тяжка, глуха, яку ні здолати, ні пробити, ні обійти…
Стіна, стіна, стіна…
І десь по той бік непробивних мурів заблукало його щастя. І заблукало, мабуть, назавжди. Тому й лишилася Ольвія в серці гострим наконечником скіфської стріли – і ні вирвати її, ні рану зцілити. Час – великий лікар, кажуть грецькі любомудри, та тільки не все підвладне й часові. Яким би не був лікарем час, але не видужає більше Ясон, і, мабуть, доведеться йому носити у серці скіфську стрілу до кінця своїх днів.
Та ще самотність. Ні порадитись з ким, ні душу перед ким відкрити. Серед людей він самотній, як мандрівник у пустелі. І куди він іде, того й сам не знає. Самотність, самотність, самотність… О, як страшно бути самотнім серед людей!
Після загибелі батька, полемарха Керікла, Ясон став полемархом міста. Хоча він був ще замолодим, як для такої посади, і навіть ще й бороди не носив, але так наполіг сам архонт. А Ясо ну було все одно.
Поверх рожевої хламиди, що спускалась йому до колін і була скріплена на плечах двома пряжками-фібулами, одягнув Ясон обтяжливого, незручного від незвички панцира із бронзових пластин, нашитих на міцну бичачу шкіру, насунув на білявий, ще по-хлоп'ячому задерикуватий чубчик важкий шолом з пишним султаном, до широкого шкіряного пояса меча причепив, і наче й не було більше колишнього мрійника, соромливого голубоокого вигадника.
Так і скінчилася коротка юність.
Родон в хітоні, поверх якого гарно задрапірований білий гіматій, у фетровому брилі з полями – зовсім мирний, похожий на філософа чоловік – з-під кущуватих брів пильно дивився на сина свого вірного товариша і побратима. Змінився хлопець, як змінився! Перед архонтом стояв чужий йому, незнайомий юнак: високий, худий, обличчя, колись округле і ніжне, тепер видовжилося, посіріло, зробилося шорстким і суворим, сухі губи міцно стиснені, а в кутиках уст залягли невидимі раніше зморшки… Вже не хлюпає блакить з його сумних очей, вони потемніли, так рано зблякли і дивляться на світ з мукою і відчаєм.
Щось схоже на співчуття ворухнулося в серці архонта, і його тверда і холодна рука лягла на плече юнака, та Родон вчасно схаменувся («Старію, – невдоволено подумав, – раніше я так не слабнув») і, поборовши ту миттєву слабість, рвучко відсмикнув руку і напустив на обличчя кам'яну непроникливість.
– Будь же таким відданим рідному місту, як був наш полемарх, а твій батько! – глухо мовив архонт. – Пам'ятай: тобі ми довіряємо місто і спокій громадян. Все роби для того, щоб наше місто, наша батьківщина завжди були щасливими!
Ясон звів на архонта засмучені очі, у яких з'явилась волога, і це вивело Родона із себе.
– Ти не воїн, а закоханий хлопчик! Метелик, котрий хоче одного: пурхати над барвистими квіточками. Я примушу тебе щоранку бігати навколо міста доти, доки ти не станеш справжнім мужчиною!
– Коли б це зарадило моєму горю, то я давно б уже бігав навколо міста, – зненацька вирвалось в Ясона, і він прикусив губу і відвернувся.
«Ну що ти йому будеш казати? – з тугою подумав Родон. – Що Ольвія виконала свій громадський обов'язок? Що вона допоможе нам налагодити стосунки із кочовиками? А це принесе мир і торгівлю, а отже, й добробут місту?.. Що скіфи прийняли її як свою повелительку, і вона тепер жона одного з наймогутніших вождів Скіфії?.. Що вона… вона втрачена для нас обох назавжди?..»
Але вголос сердито мовив:
– Так вести себе не подобає мужчині, яким би великим не було його горе. Та, зрештою, горе – це твоє, особисте, а ти мусиш дбати про загальне благополуччя. І ще затям: кохання – всього лише одне з почуттів людини. А людина мусить завжди і при будь-яких обставинах стояти вище своїх почуттів. На те вона і людина. А ти ще молодий і знайдеш собі пару. Не зійшовся ж світ клином на Ольвії?
Родон говорив, аби лише не мовчати, а сам болісно думав про свою далеку, навічно втрачену дружину… І як не силкувався, а не міг вигнати її образ із серця. Не міг його ні вирвати, ні зцілити рану… Вона подарувала йому короткочасне щастя і принесла довге-предовге горе, що терзає його увесь час і терзатиме до кінця днів. Відтоді, як він у пориві шаленого гніву так жорстоко покарав свою юну дружину, він не знаходить собі місця. Не знаходить місця, хоч і минуло вже вісімнадцять літ! Іноді він ладен степовим вовком вити, бо ж вісімнадцять літ кануло у безвість, а він і досі не в силі її забути. І сниться вона йому й досі, сниться чарівна, юна, бентежна… Він простягає до неї руки, та зненацька з'являється страховидна химера – демон з головою лева, тулуби-щем кози і хвостом дракона – і хапає юну й вродливу його дружину… І прокидається він з невимовним болем і мукою в серці… І ніхто, ніхто у всьому світі не може йому зарадити. Він то прохав крилатого Гіпноса не навіювати йому її образ у сні, то потай заздрив герою Лінкею, погляд якого проникав крізь землю й каміння. О, коли б йому таку здатність, щоб глянути хоч одним оком на неї: де вона і що з нею?..