– Я не нічия, – ображено відрізала Ольвія.
– У мене жінки немає, то будеш мені за жінку! – весело вигукнув він. – Я давно мріяв придбати жінку, але не було за що її купити. А ти – нічия, я тебе спіймав, тому ти моя і будеш моєю жінкою.
– Але в мене є чоловік.
– Ха!.. Другий не завадить.
– Рудий та поганий, та в ластовинні, та ще й без вуха, – заклинила Ольвія. – Не піду я за такого!
Але рудько не образився.
– Чоловік жінці потрібен не заради вуха, – шкірив він зуби. – А вухо… вухо мені хазяйський жеребець одгриз. Ох і лютий же він! Ми його так і звемо: Лютий!
– І багато в твого хазяїна жеребців? – для чогось поцікавилась Ольвія.
– Один, – одказав він, – і три молоді лошаки. Але кобил має аж сім. Багатий він.
– Не бачив ти ще багатих скіфів!
– Еге, я чув, що багаті живуть там, унизу, – махнув він рукою на південь. – У них буцімто стільки табунів, що й степу не видно. А в саїв, царських скіфів, ще більші табуни. Наш хазяїн їм данину возить щоліта, то бачив їхні табуни.
– Ну, побалакали, і досить, – сказала Ольвія. – Я пішла.
– Куди? – здивувався він, і Ольвія побачила, що очі в нього голубі.
– Своєю дорогою, – одказала вона.
– Тю-тю-тю! Ти нічия, тебе я спіймав, а вона – піду! Ха! Ти підеш туди, куди я захочу. Іди до нашого табору, гарна чужачка, вбрана по-скіфському. І не здумай тікати, бо я пастух, бігаю швидко. Та й аркан у мене в руках, ураз накину на шию. Не таких лошиць вкоськував, а з тобою вже якось упораюсь.
Ольвія йшла толокою і гадала, як їй поставитись до того, що трапилось. І що це – рабство? Чи рудий пастух жартує? Адже в нього такі добрі голубі очі і таке смішне рябе обличчя у ластовинні… Хіба цей бідняк здатний на зло?
А рудий пастух ішов позад неї і сам із собою вголос гомонів:
– Я – Спаніф, бідний скіф, у мене немає навіть башлика на голові. І наконечники моїх стріл кам'яні. І жінки у мене немає, бо хто із сколоток піде за пастуха, який не обзавівся ні кибиткою, ні юртою, ні табуном?.. А чужачка піде за мене, бо вона нічия, і я її спіймав. І тому вона моя. І гарна яка, ні в кого, навіть у багатих хазяїв, немає таких гарних жінок.
– А мене, рудий скіфе, та ще й одновухий, ти запитав, чи хочу я бути твоєю жоною, чи ні? – не обертаючись, запитала Ольвія. – Я за таких незугарних заміж іти не збираюся!
– Незугарний, так зате ж веселий! І тобі буде зі мною весело.
– Авжеж, насміюся.
– Смійся, а мені все одно в таборі Гануса всі будуть заздрити. Ах, вигукнуть жінки, Спаніф не має ні кибитки, ні юрти, ні коня, а таку жінку собі добув! Ай, Спаніф, скажуть, як йому повезло! Навіть хазяїн, багатий Ганус, не має такої красуні, а бідний Спаніф має!
Він гомонів і гомонів сам із собою, але Ольвія більше його не слухала, а йшла і думала: що їй робити і як спекатися цього надто веселого рудого скіфа?
Але тільки поминули толоку і виткнулися із-за старих верб, як навстріч вибігли собаки і здійняли гавкіт. Спаніф, ляскаючи батогом, відігнав псів. Під горою стояло з десяток юрт – благеньких, сяк-так поприкриваних шматками повсті, деякі світили ребрами. Трохи осторонь на підвищенні стояло чимале шатро, біля якого на сонці просушувались барвисті килими, а за шатром стояла повозка. Біля юрт бігали діти, порались жінки, але тільки загавкали собаки, як жінки, випроставшись, поприкладали долоні дашками до очей і дивилися на толоку: а кого це веде до табору пастух?
– А подивіться-но, жіночки, яку гарну чужачку з дитинчам я оце упіймав! – ще не доходячи до табору, загукав Спаніф і на радощах гучно ляскав батогом. – Вона нічия, від Великої ріки йшла, то я і спіймав її собі.
Жінки мовчки дивилися на чужачку.
Ольвія в свою чергу дивилася на них. Були вони дебелі, смагляві, зодягнені у плаття, хто в рясних спідницях чи й шароварах, але босі. У деяких закачані рукава і холоші шароварів. Молодші простоволосі чи в хустинах, і лише старіш мали на головах або ж башлики, як в Ольвії, або ж високі клобуки, з-під яких на спини їм спадали покривала. У молодших волосся зібране в тугі вузли на потилицях.
В тиші, що запанувала у таборі, гавкнув якийсь собака і відразу ж вмовкл, й собі витріщившись на чужачку. Діти поховалися за широкі материні спідниці й визирали звідти злякано.
Ольвія зробила кілька кроків і спинилась розгублено.
– Іди, іди, красуне, – підштовхував її у спину пастух. – Хай усі подивляться, яку жінку роздобув собі Спаніф. Бо вони думають, що Спаніф тільки те й уміє робити, що пасти хазяйських коней та волів.
Тоді жінки, скинувшись, загомоніли, залементували усі разом:
– Ай-ай!.. І справді молода й гарна!
– По-нашому вбрана, а – чужачка.
– І де ж ти її спіймав, пастуше?