– Од Великої ріки йшла до Малої, – розказував Спаніф, радіючи, що хоч раз у житті опинився він у центрі уваги всього табору. – А де взялася – не знаю. І знати не хочу, бо вона тепер моя.
– Спа-аніф… – сміялись жінки, – куди ж ти поведеш свою жону, як у тебе ні кибитки, ні юрти, ні бодай куреня свого немає?
– У Гануса кибитку випрошу, – дещо по-дурнуватому шкірив зуби пастух. – Женюсь, скажу йому, подаруй, Ганусе, молодому кибитку.
– Ха-ха-ха!! – дзвінко і лунко реготали жінки, блискаючи білками чорних очей. – Може, ти у нього ще й коня попросиш? А лозину для цьвохкання вже, мабуть, сам у березі виламаєш.
Осмілівши, діти повиходили з-за спідниць матерів і оточили чужачку, роздивляючись її з усіх боків. Собаки повсідалися між дітьми, ловлячи мух, клацали щелепами і теж дивилися на чужу жінку.
До Ольвії, війнувши рясною спідницею, широко ступаючи засмаглими ногами з міцними литками, підійшла гладка молодиця у вигорілій на сонці кофтинці, міцна, широкоплеча, грудаста, вона взялася руками в боки і, блискаючи чорними насмішкуватими очима, розглядала Ольвію з безцеремонною простотою. Була вона простоволоса, чорне, аж лискуче її волосся заплетене в товсту косу, в однім вусі блищала мідна серга, а на засмаглій шиї подзвонювало дрібненьке скляне намистечко.
– Чия ж хоч ти? – спитала мовби співчутливо. – Одна-однісінька, та ще й з дитиною.
Ольвія мовчала, притискаючи до грудей Лікту.
– Оце спіймав собі Спаніф німу жінку, – блиснула широкими білими зубами чорнява молодиця і від сміху аж заколихала грудьми.
– Не німа я, – хрипло озвалась Ольвія. – Додому повертаюсь, до моря.
– Ой леле!.. – захитали головами жінки і, блискаючи білками очей, переглянулись між собою. – Та де ж те море? У нас тут тільки степи. Степи і степи.
– Я чув, що море – там! – Спаніф ляснув батогом на південь, і від того ляскоту посхоплювались собаки. – Кажуть, до моря далеко-далеко. Якщо по Великій річці попливеш, то буцімто можна й до моря втрапити.
– А що воно таке… море? – загомоніли степовички.
– Море?.. – знизала Ольвія плечима, бо ніколи не задумувалась над тим, а що ж таке море… – Ну… море… Вода. Багато води.
– А нащо скіфам багато води? – здивувалися жінки. – І худобу, мабуть, тамтешнім жінкам ніде пасти?
– Біля моря живуть не скіфи, а греки.
– Все бреше ця чужачка! – вигукнула стара сива скіф'янка із гачкуватим носом, що нависав над її верхньою губою. – У всьому білому світі живуть тільки скіфи. Відколи я живу у цих степах, а крім скіфів, ще не бачила нікого.
– А я, коли жила біля моря, то бачила людей різних племен, – зітхнула Ольвія і подивилась на мале дитинча, що стояло перед нею і гризло якийсь коржик. І ковтнула слину. Це завбачила молодиця і сплеснула руками.
– Людоньки, та вона ж голодна. Треба нагодувати мандрівницю, а ми – гала-бала! Ще й дитина у неї.
Жінки метнулися до своїх юрт, винесли Ольвії половинку коржа, шмат сиру і кухоль кумису.
– Спасибі, добрі люди. – Ольвія з'їла корж, запиваючи його кумисом, і аж захмеліла від напою, а з сиру, пожувавши, зліпила кульку і сунула Лікті в рот. Дочка кричала, викидала сир.
Дебела чорнява молодиця, котра першою підійшла до неї, вражено похитала головою, зробила крок до Ольвії і зненацька шаснула рукою їй за пазуху, помацала грудь…
Ольвія вдарила жінку по руці.
– Не бійся, не заберу твої порожні груди, – блиснула зубами чорноока молодиця. – Свої маю, – і показала Ольвії білі, переповнені молоком груди. – У мене в юрті спить таке дитинча, як у тебе, а молока й для трьох вистачає. Давай свою малу, не бійся, я не скажена.
Вона доброзичливо дивилася на Ольвію веселими чорними очима і була така спокійна і впевнена у собі, що Ольвія відчула себе біля неї в затишку і віддала їй Лікту. Молодиця, взявши Лікту, заусміхалась їй у личко, зацокала язиком, потім однією рукою витягла грудь і сунула малій до рота рожевий набухлий сосок, з якого аж сочилося молоко. Лікта затряслась, схопила беззубими яснами сосок і, сопучи, жадібно смоктала, аж стогнучи від задоволення…
– Як п'явочка присмокталась, – вигукнула чорнява молодиця. – Таке мале, а як вчепилося!..
Скіф'янка годувала дитину і посміхалась до неї, чи не вперше за останні дні посміхнулась і Ольвія.
– Гарне у тебе дитинча. Батько у неї, мабуть, скіф?
– Ага, Тапур.
– Не чула про такого. Він родом із яких скіфів?
– Із саїв.
Пастух Спаніф, що було всівся на траву, відразу ж схопився і з подивом витріщився на жінку, яку він спіймав.
– Із са-аїв? – протягнув він недовірливо. – Із царських скіфів?
– Ага…
– Ф'юу-уть!.. – свиснув він. – А як же ти, жінка самого сая, опинилася у наших краях? Звідси до землі саїв далеченько.