– Довго розказувати, – зітхнула Ольвія.
– Еге-ге-ге… Он воно що… – дивувався Спаніф. – А я живого сая і в очі ще не бачив. Простих скіфів бачив, а царських саїв не доводилося. Кажуть, вони всі у золоті, а табуни у них такі, що й степам тісно стає. І твій чоловік із саїв теж багатий?
Ольвія нічого не встигла відповісти, бо з-за верб виїхав на коні товстий скіф у повстяній куртці, що аж тріщала на його гладкому тілі, в башлику із блискучим шишаком, у червоних шароварах, холоші яких були заправлені у м'які сап'янці.
– Хазяїн… хазяїн.
Жінки враз вмовкни, дехто позадкував до своїх юрт і зайнявся перерваною роботою. Товстий скіф під'їхав до Ольвії і маленькими очицями, що аж запливли од жиру на його мизатім, червонощокім обличчі, якусь мить здивовано обмацував її з ніг до голови, потім заплямкав червоними товстими губами, заворушив рудою і рідкою борідкою, наче щось пережовував.
– Гарна… Хто така і де взялася у моєму таборі?
– Нічия, – одказав Спаніф. – Я спіймав її біля Малої річки, а йшла вона од Великої ріки з дитинчам на грудях. А ще каже, що її чоловік родом із…
– Мене не цікавить, хто її чоловік! – перебив пастуха товстий скіф і повернувся до Ольвії: – Хто така?
– Ольвія…
– Ольвія?.. – повторив він і заплямкав губами. – Не чув про таку.
– Хазяїне, – ступив до нього Спаніф. – Я бідний пастух, ні кибитки не маю, ні коня, ні юрти, ні башлика на голові. Вільна сколотка за такого бідняка, як я, не піде, то я думаю взяти чужачку собі в жінки. Я її спіймав, а тому вона моя по закону степу. Як дозволиш, я збудую курінь у твоєму таборі і буду з жоною жити.
– А хто ж буде пасти мій табун?
– І табун твій пастиму.
Товстун знову заплямкав, пожував щось губами і скривився, наче те, що він щойно жував, виявилося кислим.
– Гарна жінка для такого злидня, як ти, Спаніф, надто щедрий дар. Наконечники твоїх стріл кам'яні, а ти хочеш мати жінку кращу за того, у кого наконечники стріл бронзові. Та й сам ти без роду і племені. Ти у степах ніхто, щоб мати у себе таку кралю.
– Та я…
– Цить, коли з тобою хазяїн говорить, – перебив пастуха товстун. – Я багатий, я «восьминогий», бо в мене є два воли для запрягання у повозку, наконечники моїх стріл бронзові, я маю кибитки і шатро. У мене сім кобил і жеребець, не рахуючи лошат. А ще корови та вівці є. А тому по закону степів тільки мені підійде така жінка. Ти подаруєш її мені, а я тебе не забуду. Я тобі подарую лоша. Те лоша виросте, і матимеш, Спаніф, свого коня.
– Я матиму свого коня? – аж підстрибнув на радощах пастух. – О хазяїне, спасибі тобі за щедрість. Я візьму те лоша, що із зірочкою на лобі.
– Бери, але лоша більше важить, аніж твій дарунок. Будеш мені ще двоє літ пасти табун.
І повернувся до Ольвії:
– Ей, ти! Я – багатий скіф, і ти будеш моєю. Наконечники моїх стріл бронзові, я маю панцир із бронзовою лускою. Мене всі знають у долині Малої річки. Радій, чужачко, ти станеш жоною самого Гануса, якого дуже шанує ще багатший скіф Савл, котрий кочує отам за горою.
– Я додому йду, – сказала Ольвія. – І не хочу бути жоною бодай і найбагатшого біля Малої річки скіфа.
– Додому ти не підеш, бо тебе подарував мені Спаніф. І дім твій буде отам, – показав він на велике шатро. – Ей, Саніто! – крикнув він, і до нього підійшла стара сива скіф'янка із гачковидним носом. – Ану, відведи цю білолицю в моє шатро. І стережи її, бо як утече, вижену тебе у степ! А ти, – повернувся він до Ольвії, – як будеш тікати, то виколю тобі очі. Тоді вже не втечеш!..
Чорнява молодиця, котра годувала Ольвіїну дочку, насмішкувато глянула на товстуна.
– Гляди, Ганусе, бо чужачки чоловік був із саїв.
– Що-що?.. – швидко перепитав Ганус, хапаючи ротом повітря. – Що ти мелеш? Та чи ти хоч знаєш, що саї – найславетніші царські скіфи, які є владиками над усіма племенами у цих степах?
– От у неї чоловік і є із владик. – І молодиця віддала Ольвії дитину. – Бери тихенько, насмокталась і заснула. Тільки сопе…
– Чого ж ви мені зразу не сказали, чия це пташка? – накинувся на жінок Ганус. – Звичайно, тільки у саїв можуть бути такі гарні жінки… Ей, ти, карга! – крикнув він до старої скіф'янки із гачковидним носом. – Ти чого хапаєш чужачку, як якусь рабиню? Вона моя гостя, і запроси її до шатра поштиво. І нагодуй її м'ясом та кумису налий. А сама, гляди, не їж і не пий. Знаю тебе…
Тієї ночі Ольвія спала спокійно, бо, крім неї і старої скіф'янки, у шатрі нікого не було. Стара скіф'янка догоджала їй, як могла, а спати вклалася біля входу.
– Я твій вірний пес, жона самого сая, – шамкотіла вона беззубим ротом. – І тут тебе ніхто й пальцем не зачепить. Та й хазяїн тебе боїться, як узнав, чия ти. Тепер він думає, що з тобою робити і як тебе спекатись, щоб не накликати, бува, на себе гнів всемогутніх саїв!