І дав він клятву, і поїхав додому, в далеку Скіфію.
І переплив він щасливо море, і повернувся у Скіфію здоровим і цілим.
І сказав Анахарсіс:
«Якщо чужі боги дають тобі здоров'я, оберігають тебе в путі від небезпек, щоб ти цілим і здоровим повернувся у край свій, то таких богів треба шанувати як своїх. Адже за добро віддячують завжди добром».
Осідлав Анахарсіс коня і поїхав у Гілею, що біля Борисфену, і там приніс Матері Богів жертву, і молився їй на чужій мові, і дякував Матері Богів, що вона допомогла йому переплисти буряне море за чотири пальці від смерті… І надів собі на шию маленьке зображення Матері Богів, і сказав так:
«Мати Богів! Я, скіф, чужий тобі, але ти оберігала мене в довгій та нелегкій дорозі у морі і на землі, відвернула від мене біду, тож прийми мене, як сина свого. Багато нас, різних племен і родів різних, але всі разом ми люди на одній землі. Тож і будемо всі разом людьми, будемо твоїми різномовними, але рідними синами, Мати Богів».
І побачив те кощунство якийсь скіф, і хапком доніс самому цареві: «Владико! Брат твій хоч і скіф, а молиться чужим богам. І до них балакає то на скіфській, то на чужій мові…» Спалахнув Савлій у гніві великому, на коня скочив і помчав у Гілею… І побачив він на шиї у брата зображення чужої богині.
«Домандрувався по світах?! – закричав брат. – Вже вдома чужій чужині молишся?»
Анахарсіс з гідністю відповів:
«Всі ми діти однієї землі – хоч скіф, хоч не скіф, і треба жити в мирі та дружбі, кохатися у мудрім слові і дякувати богам, чиї б вони не були, за життя і добро».
Роз'ярів Савлій, аж губи кусає, аж кінь під ним ходором ходить.
Звів він лук і каже:
«Ось я зараз побачу, чи врятують тебе чужі боги від скіфської стріли!..»
І пустив стрілу рідному братові в груди, і Анахарсіс тільки й устиг сказати:
«Розум оберігав мене в Елладі, а заздрість згубила мене на батьківщині».
А Савлій зле вигукнув:
«Скіфська стріла сильніша за чужих богів, і тому ти мертвий, розумнику! І так буде вчинено із кожним скіфом, який прийме чужі звичаї. Нам чужого не потрібно, у нас усе є своє».
І поховали Анахарсіса у землі Герр, бо все ж він – із царської сім'ї. А ось згадувати його Савлій не велів.
– Анахарсіс не скіф, бо не вмів акінак у руках тримати і жодного разу не омив його чужою кров'ю. Тож і не згадуйте його, скіфи. Він не наше визнавав і нескіфським богам як своїм молився, тож хай чужі племена і пам'ятають його.
І забули свого мудреця-любомудра.
А чужі племена зберегли пам'ять про мудрого скіфа Анахарсіса, який хотів усім народам добра і цінував розум людський, як найбільше багатство у світі.
А цар Савлій з коня свого не злазив – то в один край скіфів водив, то в інший і завжди з добром повертався. Везучий був, хапкий до чужого добра. Скіфи його так і звали: Той, хто вміє хапати. Мав Савлій хапаного добра чимало – повозки не завжди міг полічити із хапаним, але все йому було мало.
– А що, молодці, чи не збігаємо до сусідів, бо щось руки сверблять, до акінака просяться?
А повертався з добром, то казав своєму синові Іданфірсу:
– Дивись і вчись. Збігав я до сусідів і ще багатшим став. Ось так і треба жити.
Іданфірс кивав на знак згоди головою, а сам думав про Анахарсіса. Любив він свого дядька за ясний розум і, молячись богам, завжди у них просив і собі отакого світлого розуму, який був у дядька Анахарсіса… А невдовзі по тому закінчив свої дні його батько. Десь у якомусь там кочовищі вп'ялася цареві чужа стріла в око, і вилетів він із сідла…
«Дістала нашого царя та швидка стріла», – зітхали скіфи, бо дуже Савлія любили, адже часто він водив їх за чужим добром.
Ухвалила рада вождів та старійшин: поховати царя Савлія у землі Герр біля могили його батька Гнура, діда Ліка і прадіда Спаргапіфа… На узвишші викопали глибоку та простору яму – для потойбічної домівки царя. Кращі знахарі Скіфії заходилися готувати царя до останньої прощальної подорожі у степу: вийняли у небіжчика нутрощі, у живіт наклали зілля та сім'я степових трав, зашили живіт і забальзамували цареве тіло. А потім одягли його в розкішні золоті шати, поклали на жалобну повозку, запряжену, як і годиться, трьома парами биків, та й повезли покійного до степу. Жалобну повозку супроводжував син небіжчика Іданфірс з воїнами, вождями та старійшинами. А попереду від кочів'я до кочів'я мчали гінці на чорних конях.