– Ахурамазда з нами! – кричав він молодо і гучно і простягав правицю свою до бога сонця Мітри. – Ми прийшли, славні мої мужі! Нас чекає кидок на той бік і – перемога!
І всі поривалися до ріки, вигукуючи: «Істр, Істр, Істр!»
А Істр, ланцюгами зв'язаний, як норовистий раб, вже виблискував на обрії. І всі в той день були хмільні, хміль той був всеохоплюючим, він спалахнув, як пошесть. Тисячі і тисячі стадій шляху лишилися позаду, велетенське військо підходило до останнього рубежа, за яким почнеться вирішальна битва і – славна перемога. І незліченні багатства, які вони захоплять у саків за Борисфеном.
І ніхто тоді ще не знав, яке протвереження чекає їх там, по той бік ріки, що розділяла фракійські та скіфські землі.
Ось про це й говорилось на царській раді в Геррах.
Іданфірс, закінчуючи свою розповідь, обвів присутніх вождів та старійшин суворим поглядом і тихо, але твердо сказав:
– Коні передових загонів Дарія вже п'ють воду із Істру. П'ють воду із першої ріки на заході скіфських земель. А сам владика персів, непереможний до цього Дарій, із велетенським військом йде до нас, йде, як наша погибіль чи наша слава. Все залежить від того, як ми його зустрінемо. Вожді мої! Старійшини! Мудрі і славні мужі та воїни! Вас я зібрав у священній землі Герр, щоб запитати вас: як будемо зустрічати незваних гостей?
Розділ дванадцятий
Дими за рікою Істром
Чужинський воїн повільно підносив до її обличчя гострий і блискучий наконечник списа із тонким, добре відточеним жалом.
Чорнобородий, дивлячись їй в очі, швидко запитав:
– Чи далеко до Великої води?
Оточивши полонянку з усіх боків перси круто повернули на захід.
«Що він має на увазі під Великою водою? – подумала Ольвія. – А, напевне, Борисфен…»
– Я питаю, скільки днів путі до Великої води? – вже нетерпляче, каліченою скіфською мовою запитав чорнобородий.
«Ми їхали вісім днів від Борисфену, ще день чи два шукали кочів'я Савла… Виходить, десять днів путі чи щось біля цього», – подумала Ольвія, а вголос мовила:
– Не знаю, де Велика вода. Ми їхали звідти, – і показала рукою на південь, – від моря.
Чорнобородий недовірливо дивився на неї.
– Гаразд… Скільки путі від моря?
– Я не рахувала дні, бо сиділа у кибитці, а в ній темно, і днів не було видно. А випускали мене з кибитки тільки іноді, і то вночі, – намагаючись бути спокійною, одказала Ольвія, а сама думала: і для чого їм потрібно знати, скільки днів путі до Борисфену?
Чорнобородий скривив губи.
– Ти є… полонянка?
– Так. Мене взяли в рабство. – Тут Ольвія вирішила говорити правду, і чужинці їй повірили, бо прозвучали її слова переконливо.
– О, радій, жінко. Перси тебе звільнили від рабства. Ти будеш мати волю і робити, що захочеш!
Перси?.. Де взялися у цих степах перси? І що їм треба, і що то за дими за рікою Істром? Невже там перська орда, а перед нею просто невеликий розвідувальний загін?
– Де поділися кибитка і два вершники?
– Де поділися вершники – не знаю. Мабуть, втекли, бо їх дуже непокоїли дими на обрії. А кибитка… кибитка помчала на схід. Я ледве встигла вистрибнути з неї. Кинулась у вибалок, а коли виглянула згодом, кибитки вже не було.
І це прозвучало переконливо, і перси – Ольвія це відчула – повірили їй.
Перські воїни про щось радились між собою. Одні показували руками на схід скіфських степів, інші на Ольвію і потім на захід, на ріку Істр…
«Хочуть мене везти за Істр, до своїх, – здогадувалась вона. – А для чого? Вони цікавились, скільки днів путі до Борисфену… Виходить, їм потрібна людина, яка б знала про шляхи-дороги Скіфії?..»
Чужинських воїнів було десять, дебелих, рослих, у круглих повстяних шапочках, у якихось вбраннях, схожих на хітони, тільки рукава аж до пліч були вбрані в залізну луску. Таких дивних панцирів, що захищають лише руки, Ольвія ні вдома, ні у скіфів не бачила. Груди їм захищали великі плетені щити, обтягнені шкурами, за спинами висіли луки із сагайдаками, кожний в правій руці тримав ще й списа.
Говорили вони на незрозумілій їй мові, лише старший – певно, десятник – чорнобородий здоровань із шрамом на носі, говорив із нею каліченою скіфською мовою.
Все сталося негадано.
На восьмий день путі від Борисфену на захід Ганус почав шукати кочовище Савла, котре, за його переконанням, мало бути десь тут у цих краях. Два дні носилися вони то вперед, то назад, то вліво, то вправо, але ні табору Савла, ні його табунів знайти не вдавалося. На заході, за рікою Істром, котра вже блищала вдалині, здіймалися дими, і вони дуже непокоїли Гануса. Він уже не дрімав у сідлі, як усі вісім днів путі од Борисфену, не мугикав про те, що подарує Савлу білолицю красуню, а все позирав на ті дими, що здіймалися хмарами, та вголос дивувався: