Вершник був їй незнайомий.
По тому, як він лежав у коня на гриві, обхопивши його за шию руками, а не сидів рівно у сідлі, вона зрозуміла, що з ним трапилась біда. І не помилилась: у спині вершника стирчала стріла. Переляканий кінь мчав степом навпрошки.
– Ей-ей!!! – крикнула Ольвія, кидаючись навперейми. – Постривай, я допоможу тобі!..
Кінь, вчувши людський голос, повернув до неї голову і відразу спинився. А може, його зупинив вершник. Коли Ольвія підбігла, вершник, впершись обома руками в шию коня, намагався звестись у сідлі, але руки його тремтіли й підломлювалися у ліктях, і він знову падав на шию коня. В його очах, коли він глянув на неї, вже стояв кривавий туман.
– Слухай мене… – прохрипів він над силу, і голова його впала коневі на шию. – Я із сторожової вежі… Устиг дим тривоги на кряжі пустить… Стрибнув на коня… з вишки… а вони – стрілу… Думав, домчу, але все… все… Стережись і ти… Вони женуться за мною… Їх десятеро…
– Хто? – крикнула Ольвія й оглянулась.
– Передай… скіфам, – прохрипів він і хотів було показати рукою на захід, але не зміг, бо в грудях у нього забулькало. – Біда велика… Хай Скіфія сідлає коней…
Зробив останню спробу звестися.
– Там… – знову намагався показати рукою на захід, – передай… хай на північ відходять… Багато їх… Ціла орда… Із своїм царем… Їх – як трав у степу.
Він заворушив губами, певно, щось говорив, але голосу в нього вже не було, і з рота у нього ринула кров. Він захрипів, дрож пробігла по його тілу, і він зсунувся з коня, важко впав на землю. Коли Ольвія підбігла до нього і підвела йому голову, він уже скляними очима дивився у небо. Вітер ворушив його закривавлену бороду, і здавалось, що скіф і мертвий намагається щось сказати… Ольвія підмостила йому під голову башлик і подумала, що так він і залишиться навічно лежати посеред степу, і ковила проросте крізь його череп і кості, і буде віками шуміти над ним протяжно й тривожно, наче співаючи вічну пісню степу.
Випроставшись, тривожно глянула на захід, де сіре громаддя диму затуляло півнеба. Куди ж тепер?.. Додому, до Гостинного моря, чи повернути до скіфів і застерегти їх про небезпеку?
Заіржав кінь загиблого, і Ольвія схаменулась. Треба щось робити… Тихо і невміло посвистуючи, як свистять скіфи, коли хочуть заспокоїти коней, вона підійшла до коня, погладила його по шиї, ласкаво гомоніла, дивлячись у великі вологі очі тварини:
– Твій господар залишиться лежати посеред степу, а нам, конику, треба застерегти скіфів од біди.
Притримуючи Лікту на грудях, сіла в сідло, взяла повіддя в руки і знову задумалась: куди ж повертати? І що хотів, що намагався в останню мить свого життя передати їй вершник? Хто поцілив його стрілою у спину? Від кого він утікав?
А може, там суне скіфська орда? Не поладили між собою скіфські вожді, от і спалахнула війна. Таке, кажуть, у скіфських степах трапляється часто. Але чому дими здіймаються на півнеба?
Ольвія тихо їхала, все ще міркуючи, у який бік їй повернути коня і де шукати скіфів? Більше всього, на сході. Чи біля Борисфену… Оглянулась. Ліворуч неподалік здіймалась висока могила.
«Виїду на неї й обдивлюся обрій», – подумала і тільки-но рушила, як пронизливо закричав птах.
Стих раптово…
Вона довго прислухалась, і кінь тремтів, нашорошуючи вуха, але всюди було німо. Все ж їй здалося, що десь неподалік пирхнув кінь, брязнули вудила… Серце неспокійно забилося. Скіфи?.. Ні, ні, майнула інша думка, чому це скіфам ховатися у своїх степах? А може, то ховаються ті, хто поцілив вершника стрілою у спину?
Запідозривши біду, Ольвія хотіла було повернути на схід і мчати геть подалі од цього тривожного місця, але було вже пізно…
Зненацька з гиком і свистом вилетіли з-за могили вершники.
Не встигла вона й отямитись, як нападники схопили її коня. Ольвія шарахнулась вбік, але невідомі, вишкіривши зуби, приставили списа до грудей і до Лікти на грудях. Щось крикнули на чужій, незрозумілій мові.
«Застерігав же вершник, – тільки й подумала вона із запізнілим каяттям. – Чому ж я барилася?..»
Гострий наконечник списа злегка погойдувався згори вниз. Зроби вона хоч один рух – і він проштрикне Лікту і її наскрізь… Скосила очі й побачила на ребрі наконечника бурі, наче іржа, старі плями… Засохла кров минулих жертв!
Здригнулась, звела очі на вершників, певна, що перед нею скіфи. Тепер вони або прикінчать втікачку, або відвезуть до Тапура на розправу. Але чи знають вони, що із заходу повзе у скіфські степи велика біда?