Янек, здавалось, не дуже охоче пояснив:
— В одній зі своїх справ я вже стикався з дечим подібним.
— З чим саме? — спитав ще Джош, але Янек не одповів.
— Ось, — натомість кивнув він. — Приїхали.
Ливень не вгамовувався, і Янек спинив «шевроле» на обочині розбитої дороги. Спереду метрів за сто сиротливо мигтіла в патьоках зливи неонова вивіска «Al's Diner»…
— Вам…
Янек повернувся до Макса.
— Вам краще почекати нас тут.
— Ні! — скрикнула Оля.
— Олю… — вивів Джош.
— Все, ходімо, — холодно кинув Макс і виліз у дощ і шквал, допоміг вилізти Олі. Обоє вони були в джинсах та кросівках, Оля в жовтуватому в’язаному светрі до горла і накинутій поверх светра чорній джинсовій куртці, Макс у футболці з принтом «I Love OKINAWA» та потертій шкірянці поверх нього.
За ними з машини вийшов Янек — він був у своєму звичному строгому дорогому костюмі без краватки. Плащ під колір костюма він елегантно тримав на лікті. Спритно перестрибуючи калюжі, він підійшов до Олі та легким рухом накинув їй на плечі той свій плащ…
Останнім із машини виліз Джош в одній тоненькій картатій сорочині та білих джинсах.
Затуляючись руками від бризок та вітру, вони рушили в забігайлівку по оброслій травою доріжці — Янек першим, за ним Макс, обережно притримуючи Олю, за ними, спритно озираючись, крокував Джош.
Забігайлівка була миршавою та злиденною — всього лиш вагончик із навісом, запліснявілі стіни, старезний музичний автомат в кутку. Крайній столик саме протирав ганчіркою кремезний огрядний чолов’яга в майці, широких штанях та недбало пов’язаному фартусі. Чолов’яга мав сиву закудлану бороду, на голові красувалася бейсболка з написом «Al's Diner»…
— Ми зачинені, — мляво протягнув чолов’яга, не озираючись на них.
— Ел Марш? — рівно вивів Янек.
— А хто питає? — чолов’яга кинув на Янека недоброзичливий погляд.
— Ми від Кейсі, — одповів той.
— То й що? — здвигнув плечима чоловік.
— Вам знайома ця дівчинка?
Янек показав чолов’язі фотознімок із поляроїда — усміхнене смагляве дівча.
— Вперше бачу, — розвів руками той, кого Янек назвав Елом.
— Що тут сталося в шістдесятих?
— Мене тоді тут ще не було.
— Ви працюєте на росіян?
— Я працюю на себе.
Ел постукав пальцем по напису «Al's Diner» на своєму картузі.
— Що вам відомо про маяк?
— Послухайте…
Ел важко видихнув і всівся за столик, недбало кинув на нього ганчірку.
— Послухайте, у вас нічого не вийде.
— Маяк, — рівно повторив Янек.
Ел мовчав.
— Слухай, ти…
Джош відвів руку назад і немов щось дістав із-за спини, але Янек різким рухом спинив його руку.
— Маяк, — повторив він рівно.
— Ось…
Ел відірвав шматок серветки і добув немов звідкись із-під картуза кулькову ручку — щось почав виводити.
— Це код виклику батисфери. Але у вас нічого не вийде. У мене не вийшло…
— Ви були там? — спитав Янек.
— Я звідти втік. І більше туди не повернусь.
Янек забрав у чоловіка обривок серветки і коротко зиркнув на Олю з Максом.
— Навіщо їм діти? — спитав у Ела.
Але той не відповів, а лиш коротко засміявся.
За тим він вивів їх із кафе і зачинив за ними двері. За тим вглядівся в вікно — в розмиті червоні плямки габаритних вогнів їхньої старенької «Шевроле-нова» 77-го року, в безперервні патьоки дощу, в спалахи над далеким океаном.
Зітхнув і потягнув носом повітря. І тут же здригнувся, заціпенів. Йому в ніздрі вдарив різкий відразливий рибний сморід.
— Що?.. — пролопотів він розгублено. — Чому?.. Я ж…