— Чудовий…
Оля легенько всміхнулась своїм думкам. А подумала вона про те, що п’ять літ тому, очікуючи законної страти, вона навряд чи могла б навіть мріяти…
Стоп!
Вона спинилась.
Їх оминали потоки людей, бульби куполів затлівали рекламою, далеко внизу клубками плелися струменисті інфо-судини Єльні… Місто мигтіло навколо Олі, іржава заграва димилась в імлі.
— О ні, ні… — ошелешено пролопотіла вона.
— Що?
Макс став коло неї як вкопаний.
Та вона його не чула.
«Тато вів свою гру…», — стукотіло в її голові.
Нарешті до неї дійшло…
Тато вів свою гру — він таємно сватав її, Олю, в «Skytek», влаштовував їй оцю безхмарну щасливу долю, тато вів свою гру… А Кіра вела свою — от що це було!
Вона ЗНАЛА!
Раптом Оля з усією невідворотністю зрозуміла — Кіра ЗНАЛА. І відпустила Олю. Вона не вбила її не тому, що не могла дістати, а тому, що так їй було вигідно — у неї з’явився шанс.
Шанс на що?
Шанс прибрати зі Смоленська всіх старших «чортів».
Олю вдарив озноб.
Тато знав, на що йде, і Кіра знала, на що він іде. І вона сама його туди штовхала. Їй НЕ ПОТРІБЕН був ООНівський човник. Їй треба було, щоб ООН закрило Ярса, Нюкту, Злату, Шамана, Скетча, Лазаря… а її, Олю, щоб забрали в ситий красивий Мюнхен. От що їй було потрібно.
І вона поклала сімсот чоловік…?
Так.
Вона поклала сімсот чоловік, щоб обезглавити смоленських «котенят».
От і все.
А ти, Олю, ніякий не геніальний криптограф — ти телепень.
— Що таке, Олю?.. Ти дрижиш.
Її руки дрижали, і він взяв її за руки.
— Боже, яка ж я дурепа… — мовила вона, зиркнувши на те, як дрижать її руки. — Це була не «мумія», це був смертник.
— Що?..
— Коханий! Слухай сюди…
Макс ошелешено позирав.
— Зараз ти негайно сядеш в мобіль і відвезеш Махду додому. В мобілі ви будете в безпеці — там мій крек… Летіть.
— Що??
— Коханий, я прошу тебе! Зроби, як я сказала. Я мушу знайти її, мушу встигнути — надто мало часу…
— Що ти верзеш?..
— Послухай! Просто… просто зроби, як я сказала.
Сонна Махду заворушилась на його руках.
— Негайно!
Скрикнула вона, а потім ураз зібралась…
- І ось іще, про всяк випадок…
Вона рвучким рухом вирвала з волосся отой симбіоз шпильки і салатової квіточки. Нервовим рухом відірвала половину «стебла» — квіточка жалібно пискнула. Біогель стікав з її обраненого кінчика, а Оля раптом наслинила його і почала швидко розгладжувати двома пальцями — кінчик видовжувався в тоненьке гостреньке лезо…
— Немає часу, немає…
Оля рвучким рухом встромила оте лезо в своє горло. Макс не встиг і стрепенутись, як квіточка стала набухати і міняти колір — зі світло-салатової на темно-червону… Темно-червоне променисто розтікалось по її пелюстках…
— Тепер так…
Оля швидким рухом намотала темно-червону квіточку на зап’ястя сонної сестри — витворила такий собі браслетик.
— Усе, тепер я за вас спокійна… Летіть!
— Та що ти мелеш? — вже злісно гаркнув Макс. — Ти можеш пояснити по-людськи?!
Він затнувся.
- І… я без тебе нікуди не полечу.
— Любий, коханий, — Оля благально склала руки, — Махду! — вказала на сестру. — Будь ласка, відвези її додому!..
— Мобіль сам відвезе, давай я задам…
— Рідний! — вона шпортонула його за руку. — Ну хочеш, я на коліна стану, ну я не знаю, що ще робити — я втрачаю час…
«У неї істерика?..» — подумав Макс.
А вона знов шпортала його за руку.
— Ти знаєш, що я б могла… — вона осіклась, вже ледь не плачучи. — Могла б тебе ПРИМУСИТИ, але… я ніколи цього не зроблю — навіть зараз. Просто ПОВІР мені ще раз, ДОВІРСЯ мені, я люблю тебе, люблю, люблю!..
Вона швидко, якось несамовито, навіжено поцілувала його з десяток разів — то в щоку, то в ніс, то в око — куди попало…
І легенько відштовхнула.
— Летіть!
Макс нерішуче ступив до неї. Тоді назад. Він був страшенно розгублений — просто не розумів, що діється… Махду заморгала і роззирнулась навкруг.
Він притиснув її до себе.
— Я відвезу її і повернусь за тобою, — мовив розгублено.
— Добре.
Вона дивилась, як злітає їхній мобіль, провела його поглядом… Він шугнув у вишину та й уплівся в гірлянду потоку, обігнув хмарочос «Takashimaya Co.» і втонув у іржавій заграві.
Тепер діяти. Оля, дурнувато підстрибуючи на шпильках, шмигнула до ліфтової секції, на ходу відправляючи аларм в екстрену службу Skytek… Час, час!.. Клята бюрократія все перепакостила — сигнал не піде одразу місцевим «хазяям», а буде так… Спочатку підтвердять її повноваження. Для цього сигнал спочатку піде в управління глобального регіону — в Гомель і в Фоксхаунд. Гомель відморозиться, а орбітальна база тупо перешле сигнал в головний офіс корпорації на Венері. Офіс спочатку пошле запит у Мюнхен… Потім ухвалить рішення, і вся ця бурда з купою сторонніх нікому не потрібних даних піде назад — через Гомель і орбітальну базу. Гомель знову відморозиться, а Фоксхаунд повідомить Смоленську муніципальну поліцію, а ті вже місцевий офіс Skytek… Через якийсь час. Час, ЧАС!..