Все функціонувало. Вона переступила шматок чиєїсь грудної клітки і рушила до сяйва аварійних виходів — ступала босими ногами по крові, в якій копошились відразливі товсті слизняки параметричної ремісії… Копошились і репались.
Спереду по тілах і слизоті шмигали бліді концентричні промені — інженери Soft Dreams в герметичних захисних костюмах випалювали ними слизняків…
Промінь ковзнув по Олі, і вона, мружачись, підняла руки, викрикнула:
— Ольга Рушді, Skytek Corporation!..
Вузлуваті силуети з зеленуватими вогниками очей на матових забралах дисплейних шоломів копошились коло секції аварійного виходу.
— Ви живі?! — викрикнув один із силуетів — динамік шолому зловісно деформував його голос. — Негайно сюди!..
— Зі мною все в порядку… — хрипло озвалась Оля. — Можна, я просто піду?..
Вони з ніг до голови обпалили її променями і пропустили.
У коридорі аварійної секції було світліше — тьмяне світло тривожно мигтіло, а по рідких вцілілих панелях пробігали червоні пентаграми Роскосмосу на траурно-чорному фоні…
На вулиці сутеніло. Місто звично сяяло віддалік, а от Єльня була темною, мертвою. Сонце вже зайшло, але на обрії ще дотлівала сумлива лілова смуга в рідких хмаринах. По зчорнілому проспекту внизу стелився низький біластий туман — від нього несло могильною цвіллю та креозотом… То, репаючись, зогнивали і спускали душу інформаційні судини Єльні — тепер це все вже не відновити, а туман із часом конденсується в гидку різнобарвну росицю…
Оля прислухалась і розчула, як внизу досі тріщать оті гнилиці — звук був в’язкий і шиплячий, немов віддалений гул прибою… Оля ступила на мережані ступені аварійних сходів — вони спіраллю плелися від куполу аж у жахне провалля вулиці у вигляді такої собі скульптури — мило і функціонально.
— Олю!..
В правому нижньому кутику її взору замерехтіло продовгувате віконце відеоз’єднання, і в ньому показалась голова містера Шульца на фоні якогось громіздкого підголівника; куратор був у зім’ятій сорочці і недбало пов’язаному галстуці, оперезаний широким ремінцем через плече…
— Містере Шульц…
Оля скривилась, ледь не заплакавши.
— Містере…
— Що з тобою, як ти?.. Мені тільки-но повідомили, що відшукали тебе…
— Містере Шульц, я все провалила!.. — схлипнула Оля, обережно ступаючи босими ногами по сходинах.
На її обірваній, скривавленій і зіжмаканій суконьці плівкою блискала гидка різнобарвна росиця…
— Ситуація була як на долоні — просто перед моїм носом! А я…
— Перестань! — містер Шульц її перебив. — Негайно припини! Креш кружляв навкруг тебе вирвою двадцять сім хвилин!.. Ти відтягла його від міста, а це сотні тисяч людей… — він нервово потягнув зашморг галстука і недоладно всміхнувся. — Господи, де ти взагалі цьому навчилась?
Оля печально повела бровою.
— Тато якось розказував… У Роскосмосі цей фінт називався «vereteno» — я обперлась об плагін SkySecurity, якби не він…
— Знаю, вже знаю… — закивав містер Шульц. — Ми ставимо криптографам ці латки з часів війни — вони лише жеруть ресурси і досі нікому не знадобились…
— Але я провалила ситуацію, все, чому ви мене навчали!.. — знов скрикнула Оля.
— Перестань…
— Ні, ви не розумієте! Вони дізналися, що я тут, і активували атаку сьогодні, а я, як остання дурепа, гуляла містом…
Оля спіткнулась на сходинці, і містер Шульц тут же скористався моментом.
— Перестань! — гримнув він. — Помовч і послухай, — він повів рівним упевненим голосом. — Якби ти не полетіла в Смоленськ і не прозондувала могильовський патруль, то вони б розставили усіх носіїв і обвалили б півміста, вони б усе зробили за планом!.. А так вони вимушені були діяти хаотично і неорганізовано — вони злякались тебе, як ти не розумієш? Спрацювали всього вісім носіїв — це просто якесь чудо!..
- Їх було ВІСІМ?
- Їх було сорок дев’ять, Олюню.
Оля вражено спинилась, а містер Шульц вів далі рівним голосом:
— Тридцять п’ять носіїв нейтралізували граймери Сатановської, решту прибрала муніципальна поліція…
— СОРОК ДЕВ’ЯТЬ??
— Тепер розумієш?
Оля мовчала, а куратор продовжив:
— Власне, думаю, що їх мало бути рівно півсотні. Імовірно, повстанський патруль прагнув нав’язати тобі п’ятдесятого… Як би там не було — мене зараз більше хвилює питання… — він скривився. — Де ці задрипанці взяли креш?