Оля обмінялась із ним ще парою повідомлень і, стомлено човгаючи по липкій росяній траві, рушила до їхнього авіабусу, видобула з його багажного відділення пару військових чобіт. За тим усілась боком на сидіння і зиркнула на свої скривавлені, запилені, засмальцьовані ступні… Пори тут же виділили шипучий дезінфектор, і бруд стік із її стоп, вона ступила в чоботи, і вони зрослись на ній, коротко мигнувши протекторами…
Вона зітхнула і встала, відійшла подалі від поліцейських і ступила на проспект — ледь не спіткнувшись об фрагменти людських тіл, що нині вкривали його. Кістки, криваве місиво, обривки одежі — те саме страховище, що й у центрі, лише не таке однорідне… Вона побачила трохи віддалік майже ціле (лише геть вичавлене) тіло якоїсь чорношкірої кучерявої дівчини в чорній футболці з миготливою пентаграмою Роскосмосу на спині…
— Da vyrubi ty ehtu hernyu!.. — пролунав десь віддалік оклик когось із поліцейських, і Оля мляво озирнулась.
Вона неуважно махнула рукою, і вцілілі рекламні панелі над входом остаточно погасли. Згасли й червоні пентаграми на них — разом із принтом на футболці мертвої дівчини.
Оля знов неуважно роззирнулась і опустилась на край тротуару — так і сиділа на ньому, похиливши голову, у своїй обірваній червоній суконьці та дурнуватих військових чоботях. Кроки лунали зовсім поруч, і скоро з туману виринув смаглявий кудлатий хлопчина зі щетиною на лиці та яскравою соломинкою інгалятора в зубах. Він був у чорній строгій сорочці з високим коміром та барвистих пляжних шортах, що дико не личили до тої сорочки… І легкі сандалії на міцних вузлуватих ногах також не личили до неї. І ці розкуті рухи, руки в кишенях, інгалятор…
— Що, дітвора, без батька ніяк не впорюєтесь? — кинув він Олі, випустив із губ хмарку барвистої різнокольорової пари і розкуто всміхнувся.
І та от посмішка вже ж геть не личила до ковдри з людських трупів, що вкривала нині тротуар за спиною хлопчини.
— Як. Ти. Це. Зробив? — короткими поштовхами видихнула Оля.
Хлопчина всівся на тротуар коло Олі і безтурботно, ліниво плеснув її по коліну, тоді відвів руки за голову і солодко потягнувся.
— Zarashil sajkl-drautom — nichego slozhnogo…
— Ні, ДЕ ти взяв обчислювальні потужності?
— Висмоктав теплиці, — здвигнув він плечима.
— Що… — Оля вирячила очі. — УСІ теплиці?
— Йеп. Думаю, тепер питання, чи бойовички врешті вищемлять нас із комплексів, більше не актуальне…
— Ти завше був генієм, — Оля мляво хитнула головою. — Завше.
— Ні, — кахикнув він, — це ти завше була, а я так… Та й що було робити? Бачу — племяшка сама-самісінька крутить круг себе «вертуху» — кинувся рятувати…
Він завше казав на неї «племяшка» — чогось так повелось із дитинства…
— Де Тішка? — мовила вона. — Не можу її знайти…
Хлопчина весело пирхнув.
— Артурчик її «арештував».
— Що?
— Угу. Приставив до неї конвой, аби Кірюшині солдатики й миротворці її зараз не дістали під шумок… Ну таке.
Оля й собі всміхнулась.
— Як її малеча?
— Нормально.
Хлопчина затягнувся інгалятором.
— Два чи три в дефаулті без свідомості, але, думаю, синхронізуємо… Полізли куди не треба, nub'yo blyad'. А так нормально.
— Ти їх моніторив?
— Та само собою.
Він уперше за всю розмову прямо глянув на неї.
— Явилась, значить? — спитав.
Вона стомлено похилилась до нього, і він пригорнув її, якось так по-родинному, як малу дитину…
— Ну, не розкисай, — протягнув. — Вовченя…
Вона важко сопла, немов ось-ось розреветься.
— Тихо-тихо… — якось так відсторонено бубонів він, дивлячись перед собою, а тоді надовго замовк.
— Я ось також розкис, еге, — мовив після мовчанки. — Знаєш, збацав собі такий дрім — там така типу савана, в центральній Африці, кінець двадцять першого сторіччя… І я там типу служу наглядачем в національному парку. Звірят там рідкісних няньчу, ну таке… Рушниця в мене є, що стріляє транквілізатором, хех, — він кашлянув. — І сім’я. Жінка, коротше, типу американка, біолог, вона в університеті працює. Ноги — отакенні, о! Волосся таке рудувате, вона ірландка трошки насправді… Гриземось постійно з нею — вона в місто хоче, мовляв, їздити далеко відси, глушина… А мені подобається! Будиночок з ганком, там гамак у мене є, лежу, гаванські сигари роздушую. Вечорами там красиво, хоча і спека. А вона бубнить одно… Ну, що ти зробиш? На другому поверсі дитячі кімнати — у нас двійня. І, прикинь, двійня — дівча на мене схоже, хлопчик на неї, ну так вродились, бог його зна… Доця — моя підлиза, синочок дужче до неї… Ну і живемо. Недавно була історія — там один підарас левеня завалив, ну — браконьєр. Так я його особисто вистежив, табір їхній накрили з напарником, там у мене товариш, Пол, чорношкірий мужичок, типу з місцевих, але учився в Європі — інтелігенція… ну, не суть. Так ми удвох тих живодерів роззброїли, а їх сім чоловік!.. Ну, що, здали — тепер посадять надовго. Левеня шкода, любив я його… Гарненьке таке — немов постійно всміхається. Ну, що ж… Кейлі моя пом’якшала трохи, підтримує, бачить, що я сумую. Дітям до школи цього року… Їх автобус возить, але до зупинки ми з Кейлі їх на машині ще підкидаємо, я ж кажу — глушина… Війна почалась на Кубі, ми з Кейлі чубимось постійно — треба те, не треба… Вона зі свого боку, я зі свого. Нальоти там, емігранти, ля-ля-ля… Оце от не згадаю, щось я їй учора не доказав, не добалакав… Треба було би щось сказати…