Він ураз замовк і коротко зиркнув на Олю.
— Знаєш, яку я штуку практикую? Оце отак сиджу який раз і думаю, що то не те все мені сниться, а тутешнє, а те, тамтешнє — насправді. Що це от ти мені зараз снишся, і оця вся hueta…
Він кивнув на завалений трупами згаслий тротуар, на тоненьку смужку лілової заграви вдалині і тяжкі хмари, що клубочіли над нею.
- І що я зараз сплю у себе в домі, і як схочу, то прокинусь, вийду подихати чи покурити, викину цю всю дурню з голови, постою на ганку… Знаєш, які там зорі, в тій Африці?.. Немовби палахкотять…
- Імране… — тривожно проказала Оля.
— Костя, — обірвав він її.
— Що?
— Костя, — буркнув він. — Так мене звати. Мати була шльондрою в Могильові, там і преставилась, підрізав один польовий командир якось, через ревнощі… хотіли й мене в ополчення спровадити, а я втік, дременув із караваном — десять років мені було. Тут жебракував, у нетрях. Ярс мене взяв під крило.
— Мені так соромно, що я вас залишила… — слізливо протягла Оля. — Я просила за всіх вас, за тебе, Тішку, Злату, а вони…
— Перестань, перестань, тихо-тихо… — він знов по-родинному її приголубив. — Нікого ти не залишила, ти й не була одною з нас, по хорошому… Ти не злодюжка, не шахрайка, не вбивця. І заслуговуєш на все, що вони тобі дали.
Він помовчав ще.
- І не думай про мене, — мовив сухо. — Я скоро здам усі справи Нюкті, і очі цього б усього не бачили…
— Нюкта відкинулась? — Оля здивовано відхилила голову.
— Тиждень тому. Поміг Ларіонов. Зараз вона ще не тут — нудиться в розподільнику на Фолклендах, але татко твій вже працює в цьому напрямку, сама знаєш його методи…
Він хихикнув.
— Здам їй усе, і нехай, а тоді… Може, вирублю дефендер і не прокинусь. Інколи хочеться.
Максів «додж» кружляв над згаслим затуманеним центром розваг хвилин сорок — його не пропускали за поліцейські кордони. Обмеження ослабили лише коли метушливі зграї дронів почали вичищати від трупів площу та віддалені стоянки — Макс приземлив мобіль на вже прибраному краєчку проспекту, підняв дверцята і став коло них, обхопивши руками лікті…
Оля підійшла до нього, ніяково озираючись.
— Любий… — мовила розгублено.
А він спинив її порухом руки.
І мовчав, дивлячись на неї.
Це його незносне мовчання!..
Вона голосно зітхнула і покривилась у низькім тумані.
— Будь ласка… — простогнала.
— Ненавиджу тебе, — перебив він її неголосно. — Ненавиджу.
— Максе!..
Вона, слізливо поморщившись, простягла до нього руки.
А він знов її спинив і перебив:
— Перестань, просто заткнись, — його голос ледь-ледь задрижав. — Як ти там казала?..
Він підвів руку і, криво всміхнувшись, легенько клацнув пальцями.
— Пусті слова, так? «Я люблю тебе, люблю…», — оце-от усе…
— Максе-е…
— Знаєш, у мене для тебе теж є купа пустих слів. Я приготував їх цілу купу. Поки кружляв над цією трупарнею, ось…
Він знов клацнув, немовби неуважно.
— Типу… Знаєш, що було зі мною в оці півгодини, поки ти героїчно рятувала світ? Га? Ну так, куди тобі до таких дрібниць!.. Я б тобі розказав, але ж тобі нецікаво, правда? Півгодини думати, що твоя найрідніша людина десь тут розпадається на молекули — це ж така бісова дрібниця!.. Півгодини розпинати себе за те, що послухався, закивав головою й забрався, замість того щоб просто схопити її за оці кляті патли…
Він різко простягнув тремтячу руку, немов дійсно хотів схопити її за закудлані каштанові пасма, і вона слухняно нахилила голову до його руки.