Та він опустив ту руку.
— …і затягти у клятий мобіль! Або хоча б відправити мобіль і здохнути тут разом із нею.
— Максе…
— Заткнись, ненавиджу!.. І знаєш, що найпаскудніше? Це дійсно сущі дрібниці. І після того, як Шульц мені написав, поки я мчав сюди, поки кружляв над цією трупарнею… Знаєш, про що я думав? Що ти права. От ти ж дійсно права. І мені дійсно геть нічого тобі сказати… Що таке оце моє скигління у порівнянні з сотнями жертв? Я вже мовчу про таку дрібницю, як брехні, котрі мені довелось вигадувати, щоб хоч якось заспокоїти малу… Ну оце от: «А чому Оля лишилась?» — «О, знаєш, вона просто…» — «Щось сталося?» — «О, ні, ні». І я вже ж не питаю…
Він важко махнув рукою.
— …Про те, чи не можна було якось… ну, знаєш, впоратись так, аби оця от…
Він закричав:
— … КЛЯТА ІДІОТИЧНА ПАСКУДА НЕ РИЗИКУВАЛА СВОЇМ БЕЗЦІННИМ ЖИТТЯМ!..
— М..
— Замовкни. І от, поки я тут кружляв, у мене лишилось лише одне маленьке питання.
Він зиркнув їй в очі.
— На біса тобі я?
— Мак…
— Ні, ні, ні, не так! — він замахав руками. — Ти маєш добре подумати і відповісти зважено, без усіляких «пустих слів», усіляких…
Вона раптом бухнулась перед ним на коліна.
Просто посеред згаслого тротуару.
— Припини цей цирк! — злісно, вкрай роздратовано просичав він. — Я ставлю тобі серйозне питання — на біса тобі я?!.
Він почервонів і задрижав.
— У тебе є твої «мази», «креки», повстанці, твоя крута мафіозна сім’я, усе от оце… Ти рятуєш світ одним рухом, мужньо стрибаєш у центр зараження… На біса тобі я?..
— Бо я не можу без тебе жити.
Додому летіли мовчки. Він безладно тицяв тремтячими пальцями по дисплею, а вона, кутаючись у його реглан, байдуже озирала вечірнє місто.
Ядуча реклама пливла там у патьоках зливи…
Вдома був сам Сахір із малечею — з Аріною вони розминулись. Вона чкурнула в Єльню за Олею, як тільки містер Шульц повідомив їм подробиці теракту — тепер застрягла там, допомагаючи своїм безкінечним і всюдисущим друзям-інженерам впорюватись із розрухою…
Сахір буркотливо відчитав Олю, тоді змилостився…
— Ну… іди сюди.
Обійняв і одбув на підмогу дружині — залишив Махду під їхньою опікою. Малеча, ясна річ, нічого не знала — їй сказали, що в розважальному центрі скоїлась дрібна аварія.
- І ти усе налагодила? — спитала вона в Олі.
— Ну звичайно! — всміхнувшись, одповіла та.
Вони втрьох потинялись трошки без діла, присилували Махду до вечері, тоді посідали в гостьовій залі — дивились на зливу. Махду все хизувалась своїм новим браслетом, ділилась враженнями, а тоді раптово почала куняти — вони її вклали. Тоді гуляли удвох у саду, мовчали — говорити не хотілось.
І от тоді, отам у саду, Оля і зважилась…
— Я хочу тобі дещо показати… — несміливо мовила вона.
— Що показати? — одгукнувся замислений Макс.
— Одну річ… Один дрім, я нікому його не показувала — ні татові, ні мамі… ні Тішці, нікому. Ніколи. Я взагалі бувала там тільки сама, це… Ну це моя таємниця. Якщо можна так сказати.
Вона мляво всміхнулась і присіла на лавку під сяючими вітами вавилонських верб. Макс умостився поруч, так само задумливий — обійняв її за плечі.
— Знаєш, це… — вона покривилась. — Ну, я не знаю, як пояснити словами. Мені постійно здається, ніби в мені… Ну як… ніби в мені є якесь зло.
— Що?
Його задума розсіялась.
— Про що ти?
— Ну не зло, може, якась пітьма — щось лихе. Те, що сталося сьогодні… Слухай.
Вона повернулась до нього, несміливо зиркнула в очі.
— Ну?
— Я буду говорити незрозуміло… як дрім-аналітик. Я так звикла.
— Кажи вже, аналітик, — він легенько всміхнувся.
— Словом… Якщо розглядати те, що сталось, як конструкт дріму, то що ми бачимо?
— Не знаю… — він здвигнув плечима. — А що?
— Просто… — вона помовчала хвильку. — Ну… просто довірся своїм почуттям — ось ми шмигаємо над містом, ось ідемо в розважальний центр — що ти бачиш?
— Почекай… — він задумався знов. — Що саме я маю бачити?
— Спочатку. Ми летимо… Що ти бачиш?
— Не знаю… Хмарочоси, рекламу, навігаційні вогні, індикацію дисплея…Що ще?
— Далі.
— Далі знов вогні — інтерактивна розмітка стоянки, ось ми сідаємо…
— Так! Далі, що ми робимо далі?
— Йдемо в центр… Махду носиться на своєму скейті, скейт… блимає?
— Ну, ну…
— Що «ну»?
— Що ти бачиш? Перше, що кидається в очі…