І так всеньку ніч, всенькі ночі, всенькі літа і роки. Немовби тиша, понура й росяниста, бездонна. Десь скрипнули двері під’їзду, десь гавкнув пес, завив на холодні зорі. І змовк. І тиша. Лиш мляві подихи вітру в розчинене вікно. Шелест стемнілих алей. Тріск цвіркуна у зів’ялих травах.
Та, бува, зозуля.
Ку-ку, ку-ку.
В глуху замогильну пітьму.
Ку-ку, ку-ку…
Бух-бух, бух-бух…
Крізь млу нескінченних літ.
II.
Передмістя починалось одразу за Яргою — одиноким полустанком у гущі скорботних нив. Тут мало хто сходив, як і завше — якісь селяни із торбами, святково вбране дівча, у вишиванці під пальтом… Та заскочила зграйка дітвори — всілись просто перед Максимом. А може, правда, із іншого вагону прителющились. Хлопчаки у болоньєвих куртках, «пітушках», один, найменший, у синенькій в’язаній шапчині з китичкою, а один узагалі простоволосий, у самій шкільній формі з галстуком. Та ще одна дівчинка — з бантиками і у вилинялій червоній курточці… Чи то від контролера тікають?
Потяг рушив, і Максим повів плечем, одвернувся до вікна. Під вечір мрячити перестало, але потягло таке над нивами — туман не туман, імла не імла… Сиро в вагоні, а з тамбуру взагалі дме. Максим потягнув полу шинелі і знічев’я, одним вухом прислухався до бубніння хлопчурні…
— …І от вона знов лягла і бачить, що за вікном знов хтось літає, — приглушено бубонів хлопчина в формі і галстуці. — От. А рівно опівночі — дзвінок у двері. От. Ну і вона пішла до подруги, і та їй сказала — а ти візьми й відкрий. Ну воно іншої ночі знов — літає хтось, і дзвінок. Вона одчинила, а там — парубок такий прибраний, із квітами. От… і каже їй: можна до вас на гостину? Ну вона заспокоїлась, впустила, стала йому годити… поставила чай, сидять вони тоді на кухні — чай п’ють. А він, значить, ну оцей парубок, ложечку чайну впустив… Ну вона кинулась під стіл дістати — а в нього під столом не ноги, а копита!.. Вона така…
Хлопчак драматично вповільнив річ.
— …Підіймається. Питає — а ви що, чорт?
Хлопчина замовк, а тоді приглушено, хоч і досить голосно, загарчав на гурт:
— ТАААК!..
Злякалась, вірогідно, одна лиш дівчинка. Вона закрила личко руками і прихилилась до хлопчика у в’язаній шапчині.
Інші загиготали.
Максим легенько всміхнувся і зиркнув на красиво запакований букетик на своїх колінах, тоді знов вглядівся в вікно.
Там пронеслась болотиста заплава в рогозі, трансформаторна будка…
І знов потяглись потолочені ниви.
— Ну про чорний трамвай, хіба знаєте? — гомоніли хлопчаки.
— Знаю! Тьотка сіла ніччю в трамвай, а він…
— Примовкни!..
— … а він привіз її в трупарню! І кондуктор також був мертвий…
— Не кондуктор, а водій!
— Яка різниця?..
— Тепер нецікаво слухати…
Віддалік показались заводські цехи і огорожа, гола лісопосадка у вогкому туманці.
Максим згадав їхню заповітну стежину, аж там далі, коло летовища, спекотне літо у грозах, переспів зозулі в тиші… Все як налетіло враз. І тепер сьогодні? Так сьогодні, адже лише вона одна…
— …І от тоді вона вийняла з його лапи гвіздки, — бубонів собі хлопчик із китицею. — І пішла спати. І весь табір також заснув, бо цей… Був тихий час у них. І от вони всі заснули, а цей намальований заєць почав бити в свій барабан. Б’є і б’є… І от їм тоді стало снитись, що вони всі прокинулись, пішли вечеряти, а тоді на річку… А тоді їм приснилось, що вони відбули зміну і вернулись до батьків, пішли в школу, тоді виросли, женились, народили дітей… А насправді те все їм снилось. І чорний заєць бив у свій барабан.
Хлопчина замовк.
— Ну і що? — озвався той, що в формі і з галстуком.
— Усе, — здвигнув плечима малий.
— Тю…
Хлопці незадоволено залементували.
Але Максим їх не слухав — він поринув у спогади.
III.
У липні, в розпал всесоюзних навчань, їх із Ладоги екстрено перекинули на цей заштатний аеродром ДТСААФ — відтепер це був квадрат відповідальності їхньої ескадрильї. Аеродром був такий собі — одна недолуга «злітка», майже ніяких будівель… Раніше тут базувалася трійка застарілих навчальних літачків, але потім їх усі списали, а нових не прислали — летовище запустіло. Довелось так-сяк обживатись…
Офіцерський склад тимчасово розташували в гуртожитку місцевого ПТУ, а солдати й техніки взагалі товклися в палатках поблизу злітної смуги — просто посеред поля. Гуртожиток був так ніби й на окраїні, але разом з тим і близько до центру — містечко-бо маленьке і розташоване такою собі підківкою… Одразу за п’ятиповерхівкою гуртожитку починалась промзона, а просто напроти — обдертий продмаг. Там він і зустрів її. Зайшов раз за цигарками і остовпів — вгледів за прилавком юну невисоку дівчинку в білому магазинному халатику, з довгою каштановою косою і просто-таки неймовірним поглядом великих сірих очей. Він м’явся тоді коло прилавку, буркнув щось не надто приязне (вона опустила очі), тоді вибачився, залопотів щось несуттєве про гуртожиток, спеку, про… Вони розговорились.