- І цей…
Він прокашлявся.
— …Виходь за мене заміж.
V.
Глухота сирого під’їзду. І це ЇЇ дихання. Вона недоладно всміхнулась, і він поспішив додати, хтозна й за чим:
— Я серйозно.
— Максиме… — видихнула вона. — …Я… якщо ти відчуваєш себе…
Опустила очі.
— …Зобов’язаним через те, що ми… ну… я…
— Нічого я не відчуваю! — аж гримнув він. — Окрім того, що люблю тебе до сказу, до запаморочення, Олю…
Він простягнув до неї вільну руку і тут же опустив.
— Звичайно, ти можеш… — додав розгублено, а тоді доброзичливо всміхнувся і заговорив скоромовкою — Звичайно, ти можеш подумати, ну… Тиждень. Годиться? А тоді, якщо відмовиш, — я застрелю тебе з нагородного пістолета, а тоді застрелюся сам. Ну або навпаки… чи як там?..
Він кумедно поморщився і повів рукою з тортиком.
А вона знов його обняла, нестримно, несамовито…
Він обняв її так само, обома руками (біс би з тим тортиком клятим!), зашепотів:
— Будь зі мною, будь зі мною, чуєш? Будь зі мною!..
— Лише з тобою… — зашепотіла вона. — Лише з тобою.
— То ти згодна?
— Так… — прошепотіла вона, а тоді верескнула. — Так! Ой, що ж це буде?.. — зашепотіла знов. — Мама мене вб’є… Ой! — верескнула знов. — Мама… уже, либонь, почалось!..
— Уже?
Вони удвох кинулись у квартиру, так і обіймаючись.
У квартирі вона шмигнула до зали, а він скинув шинель, повісив на гачок, уклав кашкет. Поправив чуприну перед дзеркалом, розстебнув комір…
— Уже!.. — гукнула Оля з зали, перекрикуючи гомін телевізора.
Він, узявши клятий тортик, рушив до залу. Там світила люстра, мигтів телевізор, на столі громадились наїдки — Оля скільки всього наготувала… Як завжди. І салати он якісь, і риба, ще й м’ясне щось… Продуктів набрала для нього, за чим стільки?.. Але готувала ж вона просто казково — вже що є, те є…
А от сама кімната вбогенька — стелаж із книгами, шафа, той же телевізор, тьмяні, подекуди обвислі шпалери, фанерка з випаленим зайченям на гвіздочку… Хтозна, як вони з матір’ю удвох і вправляються — батько-бо мало жив із ними, та й зараз… не близько, словом, не близько той батько…
— Сідай, хутчіш!..
Оля всілася на диван коло столу, Максим примостився поруч, обійняв її.
— Я така зараз, просто не знаю… — бубоніла вона. — Це найщасливіший день у моєму житті, я…
— Маю надію, не останній — життя попереду… — філософськи зауважив він.
— Давай подивимось, тоді… Добре?
— Добре, добре…
Він легенько всміхнувся.
— Я, вважай, тут тільки з демонстрації прибігла, наготувала трошки, що встигла, пригощайся!..
— Достатньо, — реготнув він.
— Дивись, дивись, починається!..
Він узяв із блюдечка горішок і розжував. Подія-бо й справді була неабияка — Олину матір мали показати по телевізору! Вона працювала головним бухгалтером в колгоспі-мільйоннику, тут, за десять кілометрів від міста, і їхній колектив за успіхи в ударній праці запросили на жовтневий парад, на головній площі країни, мали навіть інтерв’ювати… І Оля тепер неабияк пишалась мамою.
Екран згас. Віддалік прогуркотіла електричка, вікна задрижали. На вулиці все сутеніло.
Оля відкинула голову на його плече і зігнулась калачиком. Він легенько поцілував її в волосся і сам втупився в екран.
VI.
По площі дрібно мрячило. З екрану аж наче дихнуло холодною відразливою сирістю, зображення дрібно дрижало в дощовій імлі. Громадився натовп із парасольками, тягнулись кремлівські мури…
А піднесений голос диктора усе собі витьохкував:
— Присутні на Червоній площі гаряче вітають Генерального секретаря Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу, членів Політбюро ЦК КПРС…
Натовп горланив, аплодував…
Величезний стяг УРСР над тим натовпом дрібно здригався в поривах вітру.
— Військовий парад на честь шістдесят четвертої річниці Великого Жовтня приймає член Політбюро, міністр оборони, маршал Радянського Союзу…
Оля ворухнулась у Максима на руках, і він її міцніше пригорнув, якось підсліпувато вглядівся в екран.
Там, по будівлі історичного музею, саме тягнувся плакат із написом «МИРУ — МИР!», дрібний дощ блищав по площі, величезні криваво-червоні полотнища, плакати, герби радянських республік виступали одне поперед одного…
Максим смикнувся, немов од хвилинної дрімоти.