— У небі Москви в бойовому порядку «Піраміда» — шістка надманеврених, малопомітних винищувачів п’ятого покоління Су-57! Ці літаки — основа винищувальної авіації Росії!..
Що?..
Приверзеться ж отаке…
А плакат на історичному музеї між тим знов мінявся:
«ЗА НАШУ РОСІЙСЬКУ БАТЬКІВЩИНУ».
— У пішому строю легендарна бригада морської піхоти балтійського флоту — герої штурму Гавани та Сантьяго-де-Куби!..
Та що за єресь?.. А форма в них он яка… І чого ж досі йдуть піхотинці, якщо авіа…
— О…
Він хотів сказати «Олю», але з його горла вирвався лише хриплий стогін.
Заледве чутний.
А скрізь гриміло оте гулке громове «гу-гу».
— Урааа! Ураа!..
І піднесений голос диктора:
— У парадному строю — захисники Катаріни!..
Оце так!.. Зображення пливло, але Максим розрізнив отой їхній «десант ВКС». Це були рослі хлопці та дівчата в якихось чудних латах без шоломів, простоволосі… Лати ті були лаково-чорні, досить компактні по фігурі, але виглядали вони в них, немов які виструнчені двоногі жуки, лише з людськими головами. По тильній стороні колін, ліктів, потилиць та спин, немовби по сухожиллях та хребтах десантників, швидко пробігали червонясті спалахи, а на правицях, що нині віддавали честь, вище зап’ясть громадились іще якісь продовгуваті нарости, що проблискували вже світло-зеленим…
— У небі над Москвою — ланка знаменитих «нетопирів»!.. Найновіші російські багатофункціональні орбітальні човники МіГ-47А проносяться в небі столиці!..
І дійсно — похмурим листопадовим небом швидко прошмигнули ключі тонких, приплюснутих, аспидно-чорних літальних апаратів, із хижо розваленими хвостами та ледь опущеними крилятами.
— За суверенні колонії! За Об’єднану Росію! Ми з вами у вашій справедливій боротьбі!..
— УРААА!..
Екран показав трибуну Мавзолею, і там тепер стояли геть інші люди — в чудернацькій формі і вбранні. А по центру — невисока мініатюрна жіночка в чорній куртці з погонами і сяючими позначками на плечі — великою червоною зорею та золотавим триголовим орлом. Комір куртки був розстебнутий, і в тому розрізі на грудях жінки виднілась біло-чорна тільняшка. Жінка була ніби й досить молодою, але густе волосся, зібране в гулю на потилиці, — абсолютно сиве. А звужені монголоїдні очі постійно проблискували тьмяними блакитними й червонястими вогниками, немовби жінка дивилась на якесь чудернацьке барвисте багаття… Її погляд при цьому був відсутній, немовби вона зосереджено вивчала пустоту перед собою. Постава її була виструнченою, але якоюсь такою ледь вловимою «не військовою» стрункістю, вона немовби позувала чи що, щось у її поставі вгадувалось таке картинне, артистичне…
Жінка помахом вузької долоні вітала війська, але тут же закашлялась і зігнулась у три погибелі, на її лівій долоні блиснуло щось на кшталт браслета чи намиста, і вона припала до нього губами, тоді відвела ту руку, видихнула, більше не кашляла…
Війська повзли і повзли, «нетопирі» шмигали в листопадовім небі.
— Олю… Олю…
Звуку не було, саме шипіння, ледь чутний клекіт…
І це от гуу-гу, гу… Наче звідкись од темного провалля балкона… чи таки з телевізора?
А плакат на екрані, між тим, знов змінився. По ньому різко і ядуче мигтіли червоні п’ятикутні зорі і сяючий напис:
«Зірки поблизу…
Roscosmos Corporation (с)»
гуу-гу, гу… гуу-гу, гу…
І тут Максим втямив. То не гуркіт полуночної електрички, не гуркіт, не годинник, не стотисячне «УРАА!» з екрану… То зозуля. Якась лиховісна зозуля похмурих листопадових ночей.
Куу-ку…
Куу-ку…
Громовицею, гуркотом, луною…
Відраховує літа.
— Олю… Олю…
Він зібрав усі сили і повів її рукою в своїй долоні. Та там уже не було її руки.
Його, Максова, правиця — сіра, зморшкувата, стареча, тримала в долоні сам лиш жовтуватий кістяк, самі висохлі фаланги пальців. І вони, ті фаланги, глухо хруснули од того руху…
VII.
Залізнична гілка була зовсім близько, і понурими липневими ночами поїзди раз од разу порушували дрімотну тишу окраїнного житлового масиву. Прогуркотить товарняк, а близько полуночі — швидкий пасажирський з області, збавить швидкість, утробно — гух-гух, гух-гух, та й підповзе спроквола до безликої станції. Постоїть там, пожде, покуняє між верб, ліхтарів, залитих їхнім матовим світлом перонів. Та й забереться геть. За ним прогуркотить, не спинившись, товарняк — один чи два. І так всеньку ніч.
А перед ранком, в глуху й одиноку пору, промчить приміська електричка. Гух-гух… Гух…