— А як же..? — вона зиркнула на двері.
— Охорону вже знято, — кивнув Шульц. — Офіційно все, що ви отут натворили, — навчальні маневри інституту з метою перевірки боєздатності місцевої поліції. Поліція перевірку з тріском провалила — голови полетять хіба ж так… Мер уже дає пояснення в прямому ефірі. Але полетить і голова цього кабана — це вже давня моя мрія! Якщо хочете знати — я звернувся особисто до нього після вашого першого рапорту з проханням якщо не арештувати Альхасан, то хоча б випровадити її за межі конгломерації — він почав вихилятись, ох-ох, він, бачте, не хоче сваритись із радою директорів — у них, бачте, підписані угоди і проекти, і знову ж таки, благочинність… Ну це вже була остання крапля — хто ж йому тепер винен? Але ви працювали з моєї санкції, маю надію, це ясно?
Оля смиренно кивнула.
— Тих трьох кіберспортсменів уже заарештували. Сядуть надовго, якщо не підуть під ніж, але то вже не наш із вами клопіт. Адміністратора того гадючника як мінімум звільнять. Може, й сам гадючник кудись?.. Муляє він мені. Щодо Альхасан… — він примовк на хвилю. — Якщо ви мені тепер хоч трохи довіряєте, то даю вам слово, що доб’юся для неї примусового лікування або навіть корекції, тут вже як вийде. Посадити її навряд чи вдасться, убивств на ній немає — корпорацію затягають по судах, на тому все й скінчиться… Але можете бути упевнені, що ви її більше не побачите, згода?
Оля кивнула.
- І прошу вас, міс Рушді… — він завагався. — Якщо хочете — благаю. Кожного разу, як ви знов надумаєтесь щось таке витворити… — розсіяно покрутив руками, — обов’язково не полініться попередньо узгодити це зі мною. Особисто. Домовились?
Куратор простягнув їй п’ятірню.
Оля потисла.
— Ну… — він трошки ніяково крутнув головою. — Офіційних відзнак за це неподобство у мене для вас немає — самі розумієте… Але… Хотілось би якось заохотити свою кращу студентку, та вже, бачу…
Він, завагавшись, зиркнув на пакунок горішків у її руці, і… видобув з-під поли плаща точно такий самий. Оля на те смішно вигнула брови і… спритно потягла новий пакунок другою рукою.
— Ну добре… — кашлянув куратор. — Добраніч тоді, відпочивайте. Але післязавтра — чекаю на заняттях.
Він забрав планшет і повернувся до дверей.
— Містере Шульц… — окликнула ще його Оля.
— Так?
— Може, допомогти вам налаштувати зорову індикацію? — пирхнула вона, прикривши губи рукою.
— Цяцьки! — відмахнувся куратор. — Новомодні пустощі, обійдусь…
І, потрясаючи тим своїм планшетом, вийшов у двері.
Оля не дивувалась — вона, як і всі на курсі, знала, що містер Шульц ще той ретроград, та й узагалі… чоловік як-не-як, мабуть, всемеро старший за неї, можна й зрозуміти подібні вибрики.
Та не встигли двері зачинитись, як знов замиготіли — за ними стояв відвідувач. Оля підійшла і натисла клавішу…
Макс. Розхристаний, розпатланий, наскрізь промоклий…
Він несподівано ухопив її за плечі і якось злякано обдивився з ніг до голови, а потім зиркнув їй у очі і просто-таки осатаніло викрикнув:
- Ідіотка!
І тут же стиснув її в обіймах.
— Ну…
Оля думала його відсторонити, але раптом… наче якась така хвиля тепла огорнула її всю, і вона дещо незграбно обійняла його у відповідь.
— Ну… досить тобі, задушиш.
Тьмяний передранішній світ лився в кімнату крізь до сих пір вимкнене вікно. За сенсорним склом пливло скорботне осіннє небо, і лиш поодинокі авіамобілі проносились там, блискаючи вогнями, гублячись в тій тужавій хмаристій пелені… і їй було чогось так хороше лежати на його плечі, тулитись до його плеча.
— Ну чому?
— Що?
— Чому ти не сказала мені? Геть нічого…
— Навіщо?
— Як це так «навіщо»?
— Мовчи…
— Що?
— Мовчи.
Авіамобіль… І ще один. Далеке світання над конгломерацією…
— Скажи ще дещо.
— Що?
— Ти справді створила ту арену?
— Яку?
— Ну, де ви…
— Ні.
— Але ж ти…
— Просто хизувалась. Але я такі ламала.
— Навіщо?
— Бо це прибутковий бізнес.
— Тобто?
— Ставки. Туди запускають одного чоловічка проти іншого чоловічка. Або команду проти команди… Або всіх проти всіх. Ставлять на того, хто виживе. Ставки великі, і можна поставити на того, хто стовідсотково виживе. А потім допомогти йому вижити… а іншим померти — от і все.