— Ну тоді…
Термос в руках командора загерметизувався, і він простягнув його Олі.
— … Візьміть на пам'ять про знайомство. Бачу, що ви не надто охочі до того пійла, але повірте — це нині страшенна рідкість, може… пригостите когось.
— Ну… дякую.
Оля взяла термос і піднялась, за нею піднявся і Янь.
— Це я вам дякую за візит і приємну розмову, розважили старого. — підморгнув він їй. — Маю надію — не востаннє.
— Я… — Оля награно виструнчилась і, як то вміла лиш вона, кумедно повела бровою, — можу бути вільна, так?
Командор голосно розсміявся.
— Ось… облиште, — махнув, пересміявшись, рукою. — До нових зустрічей.
— Кличте, раптом що… з’явиться, — трусонула вона термосом.
— Неодмінно.
Вона вже підходила до передпокою ліфтової станції, як раптом…
— Olya!..
Командор окликнув її.
Вона спинилась і неспішно обернулась до нього.
Він всміхався.
— Vy tozhe obrashchajtes'… v sluchae chego, — вивів він із досить архаїчним акцентом.
— Neprеmenno, — всміхнулась вона у відповідь.
— Як вам моя російська?
— Вимова… дещо старомодна.
— Хех… знаєте…
Він зробив до неї крок.
— …Під час війни нам видавали такі словнички. На оцих-от «льодяниках». Там був обмежений набір слів та виразів — найнеобхідніше. Тоді ще не було всіх оцих просунутих навчальних дрімів і тому подібного… І от ці словнички, я ж кажу, мізер — якісь найуживаніші фрази, словосполучення… Мені було цікаво, і вже аж потім я дещо вивчив сам — із допомогою дочки. Нині цю мову ніде не викладають, та й взагалі… ну, вона не найпрестижніша, згодні? Хех…
Оля мовчала.
— А тоді от оці словнички… Так.
Він трохи помовчав — Оля чекала.
- І знаєте — я єдиний раз чув її вживу, не в дрімі і не на якомусь записі… Саме тут, від тих десантників — абордажної команди. Вони просувались…
Він повернувся боком до екрану.
— Вони просувались блоками і захоплювали корабель — сектор за сектором. Ми захищались, а вони нас вбивали — сектор за сектором, сектор за сектором… Ми перехоплювали їхні переговори, і я чогось запам’ятав усього пару фраз, досі пам’ятаю, врізались у пам'ять чогось, знаєте… Оце ось їхнє — «sektor vzyat» і «prodvigaemsya vpered». І на дисплеї гаснуть сектори — один за другим, все ближче до наших позицій… Хаос, паніка, трупи і цей…
Він приплющив очі.
— Цей запах горілої плоті, так… коли її шматують лазерами, знаєте? Цей їдкий, відразливий запах — ні з чим не сплутати. А ще звук, так. Їхні гвинтівки мали такий особливий звук пострілу, не схожий на наші — нам він чомусь видавався зловісним, немов… Немов як швидко ковзнути нігтем по товстій струні, от! Оце от «пюуу», об’ємне, гулке… Якесь лиховісне. І їхні голоси в ефірі, чоловічі-жіночі… «prodvigaemsya vpered».
Він повторив:
— «Prodvigaemsya vpered»…
І зиркнув спідлоба на Олю.
— Ой, забалакався… — мляво всміхнувся і махнув рукою. — Старість, знаєте… Можете бути вільні, міс Рушді.
— Слухаюсь, сер.
Увійшовши в капсулу ліфта, Оля кинулась переглядати свою пошту. Але їй не дали цього зробити — надійшло нове повідомлення по корабельній мережі.
І це була не Рамос…
Captain Aslanoglu:
Міс Рушді, мені необхідно з вами переговорити.
Де ви знаходитесь?
Оля наморщила лоба і так простояла з хвилю, поки ліфт мчав її до офіцерської їдальні.
Потім відправила:
Sec. Lieutenant Rushdie:
Так, мем. Через хвилину я буду в їдальні.
Captain Aslanoglu:
Добре, почекайте мене там.
Оля закрила всі вкладки і потерла перенісся.
«Чого хоче Нур?» — не могла зрозуміти вона.
Ну нехай…
Ліфт довіз її за якусь хвилину. Офіцерська їдальня кишіла людьми — навігатори, льотчики, десантники… кого там тільки не було. Більшість екіпажу кілька хвилин тому вийшли з анабіозу — корабель автоматично побудив їх при гальмуванні.
Сама їдальня була просторим приміщенням, точніше… важко було на око окинути її реальну площу. Її стіни та стеля були не просто органічними, а проекційними, тобто — формували перспективу. Нині вони мерехтіли калейдоскопічною грою різноманітних відтінків кольорів з переважанням зеленого та синього, а згори радіально розливалося м’яке природне світло, од чого здавалось, що компактні столики стоять не всередині космічного корабля, а чисто собі десь на лісовій галявині тихого літа, в помірних широтах Землі чи схожих колоніальних форматованих планет. Стіни навіть формували власний мікроклімат — потоки повітря, подібні до подихів лагідного вітру, помірна вологість, запахи хвої, кори, трави… Дуби, вільха, кленки, поодинокі сосни, ліщина, ряст, осока — чого тут тільки не вчувалось? А ще акустика — шелест листя, шурхіт трав… ось десь вчувається цвіркунець… ось іволга завела сумливу пісню. А десь вдалині, як вслухатись, зозуля відраховує літа…