(20:03:17)
Olya:
Та ні, міс Дайєр, я нічого такого не мала на увазі — просто трошки цікавлюсь історією, але більш давньою… а про це я мало що знаю.
(20:03:19)
Amanda:
Аманда.
(20:03:19)
Olya:
Вибачте?
(20:03:19)
Amanda:
Аманда, ми ж домовились.
(20:03:20)
Olya:
Так, Амандо, вибачте.
(20:03:20)
Amanda:
Олю, послухай…
(20:03:22)
Olya:
Так?
(20:03:22)
Amanda:
Ти не маєш переді мною соромитись того, що ти росіянка.
(20:03:23)
Olya:
Тобто?..
(20:03:25)
Amanda:
Ти знаєш, про що я.
…
Давай говорити абсолютно відверто — зрештою, мій син, як я бачу, втрісканий в тебе по самі вуха, і в найближчому майбутньому ти, вірогідно, станеш матір’ю моїх онуків… /smile/ Тому просто зарубай собі на носі, що у мене нема абсолютно ніяких упереджень щодо твоєї національності.
…
Якщо хочеш знати — я більше переживала з приводу того, що ти апатрид із кримінальним минулим, але мої батьки, наприклад, також колись були смертними, а твою біографію Skytek Corporation знає все одно краще за мене, правда ж? /smile/
…
Та й зрештою… якщо вже зовсім чесно, то у Макса були і більш підозрілі пасії — тому щодо оцих останніх пунктів можеш також не надто перейматись, забудь /smile/
(20:05:01)
Olya:
/smile/
(20:05:03)
Amanda:
/smile/
…
Послухай, все, про що я тобі розказую, я знаю не з пропагандистських дрімів, і, зрештою, я людина, що сумарно років із п’ять особисто керувала однією з найбільших транснаціональних корпорацій. Тому я знаю, про що я говорю — це було давно, ще до твого народження, і це була війна. Війна, де чинилось немало страшних речей і з боку ваших людей, і з боку наших. Купа наших людей і купа ваших людей вірила, що вони воюють за яку-не-яку Батьківщину, а не за енергостанції RSK Group, акції Роскосмосу чи мережі Okinawa Inc. І не тому, що Okinawa Inc. чи Bharat Limited банально задурили їм голови… Це була клята війна, що зіткалася з цілого клубка причинно-наслідкових вузлів, і ви воювали проти нас не через мову, якою ви спілкуєтесь, не через те, що у вас дещо інакші імена, якісь нещасні рудиментарні звичаї чи ще якась дурниця, словом — не тому, що ви росіяни, а просто тому, що вам випало опинитись на іншому боці оцього клубка, оце і все…
А якщо САМЕ ТОМУ? Оля не зважилась поставити це питання міс Аманді — та вона й собі його ставити не відважувалась, просто намацувала, намацувала наосліп якісь нитки, немов намагаючись самотужки розмотати отой гігантський клубок обірваних доль, клубок, сплетений із сотень мільярдів назавжди втрачених людських життів…
І найбільш паскудним було те, що вона не могла, не сміла ні з ким усім оцим поділитись, відкрити душу, сповідатись, а воно, все оте, гнітило, душило, пекло, роз’їдало їй серце. Вона реально боялась, що якось просто з’їде з глузду, залипне в отих своїх дурнуватих ретроспективних дрімах, деформується, «pogonit»… Їй треба було комусь відкритись, аби цей хтось зрозумів, розрадив, допоміг. Допоміг їй нести той страшний тягар. І от якось геть несподівано для Олі така людина знайшлась. І це був Макс.