Шматок старої дороги — розбитий, зарослий болотними травами.
— Olya, chert by tebya…
Чиїсь тонкі руки хапають її, піднімають, тягнуть у хащі.
— Tish… ty chego? — вона немов отямилась.
— Patrul'!.. — синьоволоса низенька дівчинка в маскувальному комбінезоні важко дихає, пригинаючи їй голову. — Zanykajsya, nu!..
Махає до інших людей з гвинтівками.
— Найшла, найшла!.. — тим самим півшепотом. — Ну куди ти поперлась, Вовчок? — сміється.
— Дивилась, — пирхає й Оля.
— На що?
Вона мовчить. «Заброшка», тумани, літо.
Мовчить і глядить на заграву — далеко на півночі гасне в світанні Смоленськ… Іще здавлений стогін. Врешті розвернулась і рушила до ліфтів. Увесь настрій коту під хвіст — а хай йому лихо!.. А так вже себе накрутила — хоч нині у бій іди!..
Дороговказ легко привів її до Максового номера. Він стрів її в дверях, досить урочисто вдягнений — стильна строга сорочка (у них він якийсь ще більш плечистий), симпатичні тілесного кольору брючки, волосся скуйовджене… Він виглядав якимось незвично заклопотаним.
І все ж вона найшла в собі сили. Трошечки сил.
— Та що за чортів цирк?! — якомога більш твердо вивела вона, суворо повівши бровами. — Ти зовсім не при своєму розумі, га? Слухай, якщо ти там собі щось навигадував…
— Олю, послухай… — раптом вивів він тихо.
Тим самим низьким, оксамитовим голосом, що зводив її з розуму.
І так ото беззахисно виставив руки.
Вона осіклась і замовкла. Проти своєї волі, просто замовкла.
«Shlyuha, bozhkovskaya podstilka, dryan', nenavizhu…»
— Я справді… просто хотів, щоб ти була поруч, так. Просто хотів… щоб тобі було добре. Що я ще можу?..
Він торкнувся рукою потилиці і тут же опустив ту руку, дурнувато всміхнувся і якось неуважно озирнувся.
— Слухай, це наш готель, — він затараторив скоромовкою, — зрозумій, я не плачу за нього, це чиста формальність. Я дійсно говорив із твоїм куратором, він не проти, ти б жила тут… безкоштовно, це… Господи, та це така дрібниця, ну чого ти..?
Він зиркнув і тут же опустив очі.
— Ні, не так, вибач, будь ласка. Ти можеш поїхати. Я, мабуть, справді загрався, ти можеш… Але давай вранці, добре? Переночуй тут. Ну, просто… заради мене, добре? Я ж дійсно старався як міг…
Він всміхнувся, але не самовпевнено, не зверхньо, а мляво і розгублено.
— Я просто синочок крутих батьків, ти права…
Оля вдихнула, пориваючись щось сказати…
Вона такого йому не говорила!.. Що він вигадує?..
— Я не потривожу тебе, — він якось випрямився, зібрався. — А завтра зранку, поки ти сходиш в Центр, я все влаштую як було, добре? Пробач, якщо я тебе… Словом, я не хотів. От…
Вона не знайшла, що сказати, просто важко зітхнула і якомога більш рішуче розвернулась, покрокувала до свого номера.
Номер був просто неможливий. Вже коридори вразили її своєю широтою, величезними панельними вікнами, отим цяцьковим оздобленням… А от номер був величезний — там був власний ігровий зал, балконна тераса (просто над отими зжовклими садами!), найновіший скайтеківський комутативний резервуар, біобасейн, проекторні стіни, дизайн-бокс, власний міні-маркет, із десяток службових дронів… Та чого там тільки не було!
Але Оля була сильно не в настрої. Вона мала бути розлюченою, мала влаштувати скандал, мала… А що вона зробила? Мугикнула щось і поплелась у номер?
«Shlyuha, bozhkovskaya podstilka, bestoloch'…»
Вона махнула на все рукою, пірнула разок в басейн (один дрон підніс їй дистанційну сушилку, а другий — халат із дурнуватою емблемою і апельсиновий сік), через «не хочу» з’їла сандвіч (дрон тут же приніс із міні-маркету) і, одягшись в їхній піжамний комбінезон (без усякої шафи одягнув дрон — дурнувата емблема з короною… брр!), вляглася спати.
Але не спалось. Вона одно крутилась на комфортабельному гравітаційному ліжку, а їй усе не спалось. За панельним вікном-стіною (од стелі до підлоги) раз од разу проносились авіамобілі на тлі свинцевих осінніх хмар… Вона задала вікну меншу прозорість і знов перевернулась на другий бік, скрутилась калачиком.
«Shlyuha, bozhkovskaya podstilka, bestoloch', dryan', ідіотка, nenavizhu-u-u…»
Вона раптом знов видихнула, застогнавши, і заридала.
Плакала довго, здригаючись всім тілом.
А потім раптом зірвалась із постелі і побігла до виходу, отим розцяцькованим коридором…
Він так само стояв у дверях — закутавшись в простирадло, але сонним не виглядав, заклопотаним, здивованим, але не сонним — також не спав.
— Олю?
Він зиркнув, угледів її сльози.
— Що…? Олю, ти чого, Олю…
Він зробив до неї крок, але спинився тут же, несміливо опустив очі.