Зайшовши ж до їхнього номеру (це він Олю вже так мільйон разів поправляв — не МІЙ, а НАШ номер…), Макс одразу ж отетерів і став як вкопаний. Номер був переповнений людьми. Хлопці та дівчата в легких урочистих нарядах товклись у передпокої і в головній залі — Макс пізнав серед них кілька Олиних однокурсників… Молодь теревенила, сміялась і танцювала — зі стін лилась якась тягуче-сумлива техноопера, і глибокий меланхолійний жіночий голосок витягував під тяжкі динамічні біти:
- Ástar firna
skyli engi maðr
annan aldregi…
Дрони снували по кімнаті — розносили саме фруктові коктейлі…
Макс ошаліло озирнувся і обережно рушив уперед — він помітив скраю на терасі Олю, вона сиділа на гравістільчику спиною до нього, видно було лише закудлане каштанове пасмо та голе плече, з якого сповз рукав фірмового готельного халату… Здавалось, вона над чимось зосереджено схилилась, але відси не було видно, над чим.
Макс рушив уперед, але ближче до центру кімнати спинився — на нього ледь не налетіла зграйка дівчат, ті такі знайомі йому курсантки Skytek. Він посторонився, пропускаючи їх, але вони, немов не бачачи його, з реготом неслись уперед і… пройшли крізь нього до передпокою.
«Голограми… — подумав хлопець. — Але… якого біса?»
Здається, Макс іще ніколи не бачив наскільки реальних голограм.
Він попрямував на балкон, все ще обережно обходячи непроханих гостей (чи голограм?). Оля сиділа скраю балконної тераси на гравістільчику, закудлана, в самому халаті, зосереджено схилившись над якоюсь чудернацькою конструкцією — два перевернутих гравіскейта, один різнокольоровий, другий чорний, лежали на терасі коло її ніг, перевернуті і якось отак-от навхрест… Ні, вони не лежали — вони висіли низько в повітрі, один над одним, та повільно рухались у різні сторони, немов які стародавні пропелери. А над ними, на рівні Олиного погляду, то вище, то трохи нижче, висіли в повітрі різноманітні дивні штукенції — Макс розрізнив інженерну модифікацію імпульсного ножа Gerber, ще один ніж, але вже розібраний — пустий корпус, контрольна панель, акумулятори… якийсь продовгуватий балончик з яскравим написом «UBIK. Made only in Cleveland» і цілу купу органічних декоративних шпильок — вони повзали по повітрю трохи збоку від Олі, звивались, скручувались, витягувались у тонкі струни і знов стягувались назад…
— У… нас гулянка? — пролопотів ошелешений Макс, розгублено зиркаючи.
Оля навіть не помітила, як він увійшов — настільки була зосереджена.
— О… привіт! — не надто уважно всміхнулась вона і піднесла до очей маленький ін’єктор — вгляділась в індиктор на рукоятці. — Зачини двері.
— Що?
— Зачини двері, будь ласка.
Макс розгублено одпустив край вікна, і воно поповзло назад. Музика з номера стихла, і над терасою запанували звичні звуки пізнього літа з садів — віддалений щебет пташок, тріск цвіркунців, мляві подихи вітру…
— То в нас гулянка? — не знайшовся що ще спитати Макс.
Оля його мов не чула — розправила ліву руку і піднесла ін’єктор до ліктя.
— Що ти робиш?! — ледь не зойкнув Макс.
— А?.. — зиркнула вона на нього дещо також розгублено, але скоріш — не надто уважно. — Ти чого так рано?
— Відпросився, бо… Та що ти робиш? — він дурнувато всміхнувся.
— Я?..
Ін’єктор пискнув, і вона відвела його — взяла в ліву руку одну зі шпильок, що лежала окремо.
— Зараз… — глухо мовила вона і вколола шпильку ін’єктором.
Та випрямилась у тоненьку струну і безсило опала.
Оля поклала її до решти (повісила в повітрі?) і піднялась зі стільчика, прикрила очі правою долонею, на мить заціпеніла, а тоді… різко клацнула пальцями лівиці — Макс аж стрепенувся.
— Коханий?.. — раптом зиркнула вона на нього якось зовсім інакше.
Більш жваво, більш тверезо, більш… звично?
— Ти чого так рано?
Вона привітно всміхнулась.
Макс ступив до неї крок.
— З тобою… все нормально? — спитав.
— А що хіба? — вона всміхалась.
Макс украй розгубився.
— Послухай… я тільки-но пояснив, чого я… — він повів рукою, — а ти була немов…
— А… оце…
Оля дзвінко розсміялась і поправила халат, що сповз з одного плеча.
— Вибач, я моделювала алгоритм для «п’явок» і мала трошки зосередитись. Навряд чи я тебе чула… і адекватно сприймала довколишність, ну вибач.
Вона знов розсміялась — звично, безтурботно… Це була знов звична нормальна Оля.