— Що таке цей Гомель? — спитав він у Олі перегодя. — Я ніяк не втямлю… на біса в цій глушині військова база?
— О, Гомель не просто військова база!.. — хмикнула Оля.
Вона вже видобула з багажника пакунок горішків і невимушено лускала їх, через раз підкидаючи горішок в повітря та кумедно ловлячи його губами.
— Гомель — це…
Вона простягла до Макса пакунок, і той узяв і собі жменьку.
— Там базується ціле авіакосмічне крило і одна космічнодесантна дивізія… А ще одна інколи літає сюди на підсилення з Фоксхаунду, це…
— Foxhound? — Макс хруснув горішком та задумався. — Підожди, це… це орбітальна база ООН, ми якраз летіли, і я…
— Так, ми летіли їхнім ешелоном, — Оля кивнула. — «Скопа», що підлітала з тобою познайомитись, — вона всміхнулась, — прийшла з Фоксхаунду, не з поверхні…
— Стоп, а ти звідки… — почав було Макс.
А Оля на те лиш, всміхаючись, постукала пальчиком по своїй скроні.
— Моніторила?
— Аякже.
— Ти взагалі мені не довіряєш? — вдавано нахмурився Макс.
— А раптом би там сиділа якась довгонога лярва!.. — обурено випалила Оля. — І ви з нею сконектились…
Макс пожбурив у Олю горішком, але та спритно впіймала його в п’ятірню і тут же з’їла.
Макс із силою придушив смішок.
— Там сиділа не лярва? — спитав він, все ж легенько всміхнувшись.
— Лярва, але не довгонога, — скептично повела бровою Оля.
Він знову всміхнувся і поклав правицю їй на коліно, ковзнув пальцями по еластичній поверхні шортів…. Оля гнівно відкинула його руку і виструнчилась, із усієї сили зображуючи ревнощі, але кутик її губи зрадницьки затремтів.
Макс також виструнчився і розкусив останній горішок. Він добре знав, що вона трошки комплексує щодо своєї «коротконогості» та підборіддя, котре «жахливе, жахливе, nenavizhu…», і намагався час од часу і словом, і ділом допомогти їй подолати ці комплекси.
— Гомель це таке собі… військове містечко, — продовжила вона, вдивляючись у простори боліт на панорамному дисплеї. — Не мегаполіс, звичайно, але чимале. Там чого тільки немає. Навіть табір військовополонених…
— Військовополонених?
— Угу, але там тримають… та кого тільки не тримають? Зараз там мій татко чалиться, наприклад, — спокійно проговорила вона.
— У Гомелі?
— Так, з недавнього часу. Там…
Вона повернулась до нього і єхидно всміхнулась.
— Там класна система захисту, і все таке… АЛЕ! Словом, прикинь, ми домоглися… ну не я, а вони… Словом! Домоглися перевести тата сюди, типу тут класний захист і бла-бла… Але це вони так на Марсі розказували. А на Марсі сидять бевзі, котрі не втямлять, що Гомель майже під Смоленськом, і там у наших все схоплено — і управління внутрішньої безпеки, і миротворці, і командування глобального регіону, все-все… Це просто шик яка оборудка — тато, вважай, удома! Ну майже…
Макс не все розумів із того, що вона розказує. І не лише оце зараз, а узагалі в ТАКІ от хвилини. Але він намагався не перепитувати зайвий раз, не розпитувати і таке інше. Він відчував, знав, що вона йому довіряє, що вона навіть хоче йому відкритись, але… всьому свій час — так він розумів.
Оля якось ураз замовкла і дещо соромливо відвела погляд.
Макс же натомість штовхнувся макітрою об її плече і виставив долоні в жменьку — вона всміхнулась і відсипала йому ще горішків.
— Дивись! — тицьнула на головний дисплей.
Той сигналізував, що до них швидко наближаються дві повітряні цілі…
Тип: Embraer E-9 Osprey (універсальний десантно-бойовий орбітальний човник);
Комплектація: A/R(штурмовик/розвідник);
Бортовий номер: 4479, 4331;
Пункт базування: «Gomel», «Foxhound»;
Підрозділ: 17-те авіакосмічне крило (СБ ООН)
Позивний: «Hornet 3/8», «Hornet 2/2»
…
Макс стрепенувся, а Оля на те лиш мляво всміхнулась.
— Спокійно… вони нас не бачать.
Вона вміло скерувала «додж» у затінені болотисті хащі — мобіль проплив низенько над загнилою стоячою водою, верболози та очерет шкребли по обшивці й дисплеях…
— Вони щось шукають? — спитав Макс, нахилившись до панорамного дисплею і задравши голову.
— Патрулюють, — байдуже кинула Оля. — Sharoyobyat'sya…