— А це місто… — немов отямився Макс, — його також лишили під час війни?
— Ні, — Оля крутнула головою. — Його бомбардували, так… але не його, а…
Вона неуважно вказала рукою вбік на оте забур’янене лісисте передмістя з обваленим хмарочосом.
— Американці бомбардували передовий космодром Роскосмосу отам на околицях… це досить далеко від міста. А сам Могильов розмантулили з супутників вже після війни — проводилась якась типу антитерористична операція, так мені розказували… Хочеш сандвіч?
Макс кивнув і Оля подала йому герметичний пакуночок.
— Це по- перше, — продовжила вона. — А по-друге…
Загадково всміхнулась.
— Чого ти вирішив, що його лишили?
Вона розпакувала свій сандвіч.
— Тобто?
— Могильов колись був мегаполісом. Частина його зрослась із смоленськими окраїнами, а те, що лишилось… — вона задумалась. — Ні, на поверхні тут, звісно, вже майже ніхто не живе. Хіба усякі безхатченки, відлюдники, котрим не знайшлося місця навіть у нетрях… Але основна маса злиднів товчеться в підземних ярусах міста — я одного разу там була…
Оля відкусила сандвіч.
— Там збереглася купа ще довоєнних об’єктів — склади, бомбосховища, автономні виробничі лінії, гравітаційні тунелі, станції… — вона пирхнула. — Ти б це бачив! Ціла купа підземних поселень…
Макс скептично повів бровою.
— Бачиш оте провалля? — мовила Оля, приплямкуючи.
Він простежив за її поглядом і вглядівся в роззявлену пащу Анати.
— Сюди ми й спускались, — вона наморщила чоло. — Я трохи пам’ятаю цю місцину, мені тоді було років п'ятнадцять…
— А що ви там робили? — спитав Макс.
— Торгували з повстанцями, — коротко пояснила Оля.
— Там живуть повстанці?
— Ні, не лише. Я ж кажу — там є що захочеш. Автоматичні зброярні, комунікаційні та ігрові сервери, дрім-сітки, підпільні лабораторії, генератори й «теплиці», ринки, борделі… Але контролюють усе повстанці, так, Могильов — це їхнє довбане гніздо…
— А… — Макс розпакував свій сандвіч. — Нічого, що ми тут приземлились? Це взагалі безпечно?
— Побачимо.
Оля байдуже здвигнула плечима і піднесла до очей тильну сторону своєї правиці — почала неспішно стискати її в кулак, так і тримаючи на рівні очей.
— Dolzhno prokatit'… — пробурмотіла вона собі під носа.
На правиці почало проступати чорне округле зображення — змія, що кусає свій хвіст.
— Халтура, звичайно… — констатувала вона. — Але в них мало таких спеців, щоб…
Вона видобула з-під панелі приладів свій «masterok» і сховала його за пазуху светра.
— Ну що… — всміхнулась до Макса, — погуляємо?
Той кивнув і всміхнувся у відповідь — він уже звик їй довірятись.
Оля зістрибнула на потрісканий силікол і солодкаво потягнулась, потім пружно підстрибнула і крутнулась на одній ніжці.
— Теплінь яка!.. — зітхнула.
Макс викинув у траву обгортку з сандвіча — та одразу ж розтанула в легких поривах вітру. Він сховав руки в накладні кишені спортивних бриджів з емблемою «British Technology» на правому стегні (дурнувата мода — Оля заразила) і неспішно обійшов завислий в повітрі мобіль, занурився в густі полохливі трави.
Сонце вже піднялось досить високо, в тихім липневім небі пливли поодинокі купчасті хмари, і вся рівнина навкруг — бур’янисті пустирі, могутні ліси, мертва конгломерація — все те немовби тонуло, тануло, плавилось у м’якім бурштиновім світлі.
Макс зиркнув на Олю і легенько всміхнувся — вона вже невимушено пурхала по зарослій площі, виконуючи карколомні акробатичні трюки. Ось вона пробігла по потрісканих плитах і відштовхнулась від них, кілька разів перекрутилась через голову в повітрі, тоді відштовхнулась руками і полетіла над плитами… Відштовхнулась однією ніжкою і знов злетіла, закрутилася дзиґою… Вона була такою вправною, гнучкою, красивою… такою живою посеред всієї цієї смерті.
— Потанцюємо? — гукнула вона до Макса.
Спинилась і церемонно простягнула руку.
Усміхнулася з-під неслухняного каштанового пасма.
Самими очима всміхнулась.
— Чи ви не танцюєте… га, парубче?
Він хижо всміхнувся у відповідь.
«От відьмачка…»
І…
Із силою відштовхнувся від потрісканих плит, полетів над полохливими травами до неї. Вона в польоті схопила його за руку і запаморочливо закрутила довкола себе, крутила й крутила, вертячись на одній ніжці, а він випрямився і бачив саме її зосереджене обличчя, сам лише вовчий погляд великих світло-сірих очей, а всеньке бурштинове літо скажено носилось навколо нього… Вона врешті невисоко підкинула його вгору, і він спритно перекрутився в повітрі, виставив руки і, виконуючи призабуте па, опустився в її долоні. Їхні руки зімкнулись, і вона тепер, виструнчившись, тримала його над собою, а він висів униз головою, дивлячись в її сірі очі, тримаючись на самих руках… на своїх і її руках. Вона підстрибнула, і вони помінялись місцями — він став на ноги і тримав її, а вона висіла вниз головою і зазирала в його темно-сині, волошкові… Він легенько підкинув її і піймав на виставлені руки — під коліна і за тендітні плечі, вона всміхнулась і обійняла його, поцілувала в губи, а тоді неуважно пригладила під змійку шпильки оте своє неслухняне пасмо…