— Ні, не так, — промугикав Макс, пильно на неї дивлячись, і неспішно підніс її до мобіля, обережно всадовив на капот. Вона зацікавлено зиркала, а розплів їй волосся, взявши до рук її шпилечку…
Шпилька заковзала між його пальців і він, немов граючись, пересаджував її з одної руки на другу, а сам у цей час уважно, прискіпливо оглядав сидячу Олю. Шпилька між тим довшала і трошки звужувалась. Він випрямив долоню, і шпилька обплелась об його бецман та мізинець, натяглася струною і вкрилась мініатюрними наростами гребінця. Макс став легкими рухами навскоси вкладати Олин чубчик — мініатюрні нарости виділяли безбарвний фіксуючий гель… Затим Макс зім’яв шпилечку в долоні й пересадив на іншу руку, став робити легкі паси над Олиною голівкою, розчісуючи пасма, хитромудро сплітаючи їх і вплітаючи в них шпильку…
— Nu takoe… — врешті буркнув він, всміхнувшись, і легенько луснув її по носу.
Вона обернулась і глянула на своє відображення в матовому панорамному дисплеї «доджа». Тоді склала руки на грудях і мило зашарілась.
— Клас!.. — шепнула.
— Саморобної суперзброї я й не обіцяв! — розвів руками Макс. — А так, чим гаразді…
Вона потяглась і чмокнула його в щічку.
— Дай роздивлюсь…
Мовила і продублювала собі картинку з його зорового нерва.
— Ну супер же!.. — шепнула ще і знов обернулась на матовий дисплей…
Видно, зачіска їй і справді сподобалась.
«А може, придурюється?»
Макс про себе хихикнув і крутнув головою.
А Оля раптом вхопила його за руку.
— Стій, — шепнула зовсім іншим тоном.
— Що таке?
Okinawa Talk (c)
CHATS: 1
CONTACTS: 1
Olya:
— Ми не самі.
(09:42:11)
Max:
?..
(09:42:11)
Вона швидким впевненим рухом переховала «masterok» у лівий рукав, а правий закотила — зміїне вічко на тильній стороні ритмічно замиготіло багряним…
Olya:
— Look…
(09:42:12)
Вона повернулась до облізлих судин енергомосту, і Макс також повернувся. Його зорова індикація квадратиком вивела непримітний закуток на краю площі, збільшила його…
Olya:
— Он вони…
(09:42:15)
Оля маркером сфокусувала його погляд… Так! Цілком собі непримітний чагарник, але як вглядітись, то можна розрізнити щось непевне — якийсь неясний рух, неприродну гру світла… А як ще вглядітись, то можна з клопотом розрізнити й напівпрозорі силуети, розпливчаті примари в бурштиновому сяйві літа.
Індикація вивела й підсвітила силуети.
Один нижчий, другий вищий.
Вищий наче шпортонув щось у себе на грудях і «проявився».
«Вимкнув маскування», — допетрав Макс.
За ним так само «проявився» й другий.
Їх і було всього двоє (чи ВСЬОГО ДВОЄ вийшло з лісу?) — в мішкуватих маскалатах із капюшонами та мерехтливими жмутками інтерактивних з’єднань попід шиями, з громіздкими «ручними» гвинтівками, швидше за все переробленими з поліцейських чи й цивільних моделей — на це вказували товсті шари корозійної пасти, мультиволокно, масивні акумуляторні нарости та ще й якесь чудернацьке прицільне приладдя збоку…
Їх було двоє — дорослий, ба навіть старий чолов’яга із засмаглим зморшкуватим лицем і зеленуватою лінзою зовнішньої індикації над правим оком та зовсім юна, навіть занадто юна приземиста дівчинка з пшеничним волоссям…
Старий чоловік скинув гвинтівку на плече, а дівча так і тримало свою в руках. Вони обоє спинились у висохлих травах під облізлими судинами енергомосту.