— Vy kto? — весело (навіть надміру весело) гукнув старий і всміхнувся відразливою беззубою посмішкою. Дівча позирало, так і тримаючи гвинтівку в руках.
— Boltuny, — рівно озвалась Оля.
— Smeshno, — буркнув чолов’яга.
— Posmejsya, chizhik, — так само рівно, без емоцій одповіла Оля.
Olya:
— Спокійно — вони знають, хто ми, просто пробивають…
(09:43:30)
Max:
— А ХТО ми?..
(09:43:31)
— Vy kotyata?
— A huli?
— Pereteret'.
Olya:
— Почекай у машині, я зараз повернусь.
(09:43:33)
Max:
Ні.
(09:43:33)
Olya:
— Все НОРМАЛЬНО, любий!
/smile/
(09:43:34)
Max:
- І не подумаю.
(09:43:34)
Olya:
— Ну добре /smile/, постій тут…
(09:43:35)
Вона легким розкутим кроком, немов ото пританцьовуючи, наблизилась до людей у маскхалатах, і вони поговорили — зовсім трохи, хвилю чи дві. Вони говорили неголосно, але дещо можна було почути… проте Макс не все розумів із того, що вони говорили. Власне — майже нічого не розумів.
Насправді він сяк-так знав російську — Оля скинула йому кілька крутих інфопакетів і тренувала час од часу, але тепер йому здавалось, що вона говорить з тими дивними людьми не російською, а бозна-якою мовою.
Між тим розмова ставала гучнішою — старий щось бубонів собі під носа, а Оля різко буркнула:
— Net.
Тоді він знов щось бубонів, а вона гаркнула:
— Polnaya tachka drov.
Знов якийсь гомін, шелестіння, і Оля випалила:
— Idi na huj koroche!..
Махнула рукою і так само розкуто покрокувала назад. Старий і дівча кинули вслід їй неприємний колючий погляд, зиркнули так само на Макса і поплентались у свої хащі.
Макс спочатку вирішив, що Олина злість — то така хитромудра гра, але як вона підійшла, то видно було, що вона дійсно якась така… сердита?
Max:
— Щось сталося?
(09:45:59)
Olya:
Suxx
…
— Ходімо, по дорозі поясню…
(09:46:00)
У мобілі, під час зльоту, Макс спитався ще раз:
— Якісь проблеми?
— Одна, — буркнула Оля. — Але велика.
— Яка?
Вона роздратовано ляснула розкритою долонею по головному дисплею і знов коротко буркнула:
— Оця.
По дисплею заструменіли потоки даних, а потім він показав вельми розмиту картинку. Імовірно, це був фрагмент групової фотографії — на ній Макс побачив молоду дівчину, десь по плечі… Вона була вдягнена в щось подібне до отих бачених тільки-но маскхалатів, таке ж мішкувате і цупке, а з-під розстебнутого коміра і погаслого пучка інтерактивних з’єднань виглядав ще й предмет одягу, котрий Макс бачив хіба що на архівних відео чи в ретро-дрімах: елемент парадної форми російського космодесанту — біло-блакитна тільняшка. Здавалось, із обох боків дівчину хтось обнімає за шию, і вона когось обнімає — з її правого плеча звисала міцна чоловіча кисть, з-за потилиці також виглядав шматок чиєїсь руки в такому ж маскхалаті — чи чоловічої, чи жіночої, не розібрати… У дівчини було пишне і довге каштанове волосся, світліше за Олине, розпатлане, закудлане, воно стелилось по її плечах, по міцній чоловічій руці, спадало за комір, на груди, обрамляло молочно-бліде, овальне, наївне лице. Так, саме наївне — таким воно здалось Максу. Ці по-дитячому вигнуті брови і якась соромлива півусмішка розчулювали, обеззброювали, проте… Проте, вглядівшись краще, Макс начебто розрізнив якісь невловимі деталі отого скромного, соромливого образу. Ось хоча б і та усмішка — вона асиметрична. І не просто собі асиметрична — один кутик губ немов усміхається, а інший ледь помітно кривиться, якось так зверхньо, гидливо… І як дивитись лише на оту скривлену половину лиця, то усмішка видається скоріше презирливою. А ще очі. Великі, світло-блакитні, їх би назвати красивими, але вони були якісь абсолютно… скляні. Вони не дивились, не випромінювали нічого — навіть презирства чи погорди — скляночки, муляжі…