— Не розтягуйтесь! — прикрикнула вона на них. — Поторочі… Нічна зміна — на борт — марш, чого вилупились?!
Діти, що стояли шеренгою під черевом буса, тут же злагоджено розвернулись і побігли по трапах всередину… Тут бо Макс і розгледів, що на спинах у них іще більші жовті номери — на всю спину.
— «Вісімдесят сім — тридцять шість», зараз догола роздягну перед строєм! — пролунав од ліфтової секції другий високий жіночий голос. — Ану бігом марш, хутко!..
Відти вже чимдуж неслась іще більша шеренга — трійками. І діти були трошки старші. На них репетувала також жіночка в комбінезоні, смугла, чорнява, круглолиця… За нею неспішно чимчикував і довговолосий чоловік — також у комбінезоні без номера, цей ішов мовчки і лише скептично озирав катавасію.
— На місці стій!..
Затягла темноволоса, але патлатий її обірвав.
— Залиш їх, ніколи. Нічна зміна — марш, марш!..
Дітям наче того й треба було — галопом понеслись по парковці… Їхні старомодні важезні і, либонь, вкрай незручні черевики тільки й бухкотіли по люмінесцентній розмітці. Дрони тільки й встигали носитись над ними і блимати сканерами… А бус уже знов утробно загудів — видно, також не найновіша модель.
— Винесли щось, — прокоментувала Оля ззаду і коротко пирхнула.
— Винесли? — недоладно всміхнувся Макс.
Вона кивнула, дивлячись на бус, що глухо сокорів, одриваючись од парковки.
— Зуб даю! — кивнула вона, підходячи. — Одна підгрупа примелась вчасно, а решта три совались до самого прильоту буса…
Вона взяла Макса за руку і, весело нею матляючи, провела трошки далі, до місця недавньої посадки буса.
— «М’ячі» обшманали першу підгрупу, а решту так-сяк… Зуб даю — другі три щось несли.
— Що, наприклад?
Вона спинилась, так і тримаючи його за руку, грайливо стукнулась тім’ям об його плече.
— А що завгодно… Котушки з лабораторними комбезами — їх зручно засовувати під підошву черевика — дрони не всякий раз засічуть… — Оля наморщила чоло, — софт на льодяниках — ковтнув, і готово! Модифіковане насіння, набори ембріонів для інкубатора…
— Тут що, вирощують тварин?..
— Аякже!
— Та це ж заборонено…
— Заборонено, а вони однаково вирощують… А ти думав, на біса розгортати комплекси тут, у глибині ДМЗ? Контролюючі органи, вони, знаєш… не завжди сюди долітають.
Макс крутнув головою.
— А навіщо це все дітям?
— Продадуть, — здвигнула плечима Оля. — Але в даному разі несли щось серйозне — вихователі в долі. Бачив же, яку вони комедію зчинили при посадці?.. Не здивуюсь, якщо несли самі вихователі, а діти так — одвести очі…
— Ти тут також працювала? — не надто впевнено спитав Макс.
— Я? Ні. Була один-єдиний раз — коли організовували мою… «втечу».
— Втечу?
— Ну, не втечу, а… коротше — мене просто вивели сюди «на зміну», а відси мене забрала Злата. Оформили як нібито «втечу».
Макс запитально зиркнув.
Оля всміхнулась.
— Ці інтернати — вони НАШІ. Ми над ними шефствуємо… так би мовити. Дуже зручно — тут і поповнення набираємо, відбираємо найбільш стелепних…
— Я думав, ти…
— Пам’ятаєш, я казала, що мене хотіли… ну — через мене хотіли вплинути на тата?
— Так.
— Це тато влаштував мене в інтернат, по суті — забрав у мами, вона йому досі не пробачила…
Оля вгляділась в біласту далину лабораторних комплексів, примружилась на гірлянду гравітраси…
— Але так треба було, бо вона не могла мене захистити, як би не старалась — проти нас були серйозні люди.
Макс простежив за її поглядом.
— Такі, як Арзамасова?
— Так, у тому числі…
— Відверто кажучи… — він ледь стиснув її зап’ястя, — мені видавалось, що ці інтернати — жахливе місце.
Оля пирхнула.
— По-перше, не жахливе, а найкраще в ДМЗ — злидні мріють спровадити туди своїх дітей. А по друге — я жила там, як принцеса, зі мною там носились… Хай колись розкажу — не переслухаєш!.. Звичайно — сумно було без мами, але вона навідувала мене. Інколи.
Вона примружилась і вгляділась в низькі хмари, що сунули звідкись із боку Смоленської конгломерації.
— А що хорошого в цих інтернатах? — спитав Макс, бажаючи акуратно змінити тему.
— Ну… все. Харчування, догляд, навчання…. перспективи. Зрозумій ти — це апатриди. Їм і так нічого не світить, а це реальний шанс.
— Реальний шанс потрапити в якесь… рабство?
Вона засміялась.
— Ну чого в рабство — ти думаєш, у нетрях краще? Та і знову ж таки — для тебе це рабство, а для них реальний шанс. Для тебе було б принизливо прислужувати якимось товстосумам чи… розважати їх. А для рядового апатрида в якийсь смоленський бордель влаштуватись було б за щастя, та тільки ніхто його туди не візьме… А ескорт-послуги — це взагалі мрія! Прикинь — і світ побачиш, і в розкошах поживеш і… як-не-як — проживеш довше хоча б… Знаєш…