— Ну приблизно…
— Разів у десять.
— Що разів у десять?
— Цей сніданок, якщо це дійсно натуральні продукти…
— Зуб даю.
— То цей сніданок разів у десять дорожчий, ніж рік проживання в тому довбаному готелі!
— Та ну? — Оля здивувалась.
— Цей бургер коштує приблизно як наша тачка!
— Не гони!..
— Угу.
Оля задумалась, а Макс став детально вивчати меню. Прогортав із хвильку, аж раптом відчув її руку на своєму плечі.
— Що? — спитав усміхнувшись.
— Треба дещо… — мовила вона задумливо.
І раптом бухнулась йому на коліна, обняла за шию і пристрасно поцілувала в губи — з язиком, з усіма справами… поцілунок тривав хвилини дві-три.
— Ти чого? — мовив Макс, віддихавшись, і ніяково всміхнувся.
— Так, контрзаходи, — махнула вона рукою і проворно зістрибнула додолу.
Всілась на свій гравістілець, підлетіла до столу.
Макс запитально позирав — Оля загадково всміхалася.
— Ну?
Врешті вона змилостивилась:
— Та чортиця стовідсотково спробує тебе зламати. Вже ж я її добре знаю… Тому трошки підлатала твій інтерфейс, забий.
І вона лукаво йому підморгнула.
Бургер виглядав як бургер, пахнув як бургер і, стовідсотково, смакував як звичайний собі копієчний бургер будь-чийого виробництва — хоч Wendy's, хоч McDonald’s, а хоч і самої Burger Town Corporation. Ну, може, хіба (судячи з запаху) був трошки більше перчений. Проте…
Макс позирав на духмяний апетитний круглячок просто-таки зачаровано. Оля вже, безтурботно приплямкуючи, наминала свій, а він усе позирав і позирав… Тут вся справа була в психології. Коли ти знаєш, що нещасна розрізана навпіл булочка, підсмажена теляча котлетка та шматок плавленого сиру, перемазаний кетчупом, коштують, як твоя супернаворочена тачка, це, знаєте… по-своєму зачаровує. І якось навіть не хочеться отак просто і буденно ум’яти цілий статок, хочеться якоїсь… своєрідної урочистості.
— Чого не їси? — спитала Оля і апетитно сковтнула.
У неї вийшло «.ого е. иси ммм».
«Вперед», — подумав Макс і обережно взявся за теплі краї булочки.
Ні, запах був інакшим. Безперечно, інакшим! Булочка пахла стиглими пшеничними нивами. Так. І ще чогось молоком. Солодкавим, пінистим. А котлета… З котлетою найцікавіше! Окрім духмяних прянощів, від неї пахтіло… вогнем. Так, вогнем. Жаром багаття десь в глушині, в кудлатій тьмі ночі. Чогось так йому здалося, що неодмінно глушина, і кудлата тьма, і неодмінно — вогонь. Крихкі напівпрозорі жарини, їдкий полохливий дим і… Ще щось, щось струменисте, жагуче, пронизливе… що? Страх, біль, погоня, виття в полохливих ночах, життя і смерть… що ж це за запах? Може, так пахне… кров?
Яка нісенітниця! На бога, він чудово знав, що «промислове» м'ясо НІЧИМ не відрізняється від натурального, а такі от нехитрі булочки можна синтезувати ледь не з чистого енергену із будь-яким відтінком смаків і… Які ще, на бога, ниви, яке молоко і кров? Та все ж…
Він відкусив шматочок.
— Боже, який кайф!..
— Мм? — неуважно протягла Оля, приплямкуючи.
— Я …ажу…
— О,ивись!..
Вона кинула бургер на тацю і кивнула кудись у бік входу. Макс обернувся і вгледів, що прямо перед ганком (де, між іншим, не було ніяких парковочних місць), доволі безцеремонно розлякуючи перехожих, знижується бежевий McLaren-Northrop милої аеродинамічної компоновки. Це був швидкісний мобіль недавньої моделі — досить престижний, дехто з Максових знайомих досі літав на таких у США…
— Risuetsya shalava… — смішно прокоментувала Оля з набитим ротом.
Мобіль застиг у режимі зависання, і його дверці, видувшись, від’їхали вперед. З водійського місця скошеного салону пружно зістрибнув атлетичний кучерявий хлопчина в напівпрозорому спортивному комбінезоні, картинно розім’яв дужі плечі і пильно оглядівся навкруг. За тим із пасажирського місця неспішно встала невисока дівчина в короткому чорному халатику із зображенням тонкого лілового келишка на полі та в блискучих пляжних босоніжках на височенній платформі. Капюшон халатика покривав голову дівчини, але ось вона зробила пару лінивих, розслаблених кроків, і з-під капюшона показалось довге яскраво-синє пасмо… Кучерявий хлопчина слухняно рушив за дівчиною, а вже в приміщенні забігайлівки спинився, ще раз пильно озирнувся і став коло входу, відвівши мускулисті руки за спину та широко розставивши ноги. Дівчина ж нарешті підняла голову — по лицю її неспішно повзали ядучі підшкірні світлячки — салатові, жовтогарячі, бірюзові… а очі дівчина мала чорні-чорні — мов ті безодні глухого космосу.