— Про що ви там шепчетесь?!
(14:15:13)
— Так… — усміхнулась Оля. — Чекай…
Вона виставила в бік руку, і з «доджа» вилетіло два гравіскейта — чорний завис віддалік, а отой із візерунками підлетів до Махду.
— Гостинець, — мовила Оля.
Махду зиркнула на скейт і розгублено всміхнулась.
— У тебе вже є такий? — скоріше сказала, ніж спитала Оля.
Дівчинка знизала плечима.
— Що, не один??
Дівчинка знов знизала, а тоді раптом високо підстрибнула і повісилась у Олі на шиї — чмокнула її в щічку.
— Прилетіла-а!.. — радісно вигукнула.
Оля поцілувала її в чоло і опустила на землю, тоді раптом крутнулась на одній нозі, оддала дівчинці бол і побігла до тачки. Назад вернулась, тягнучи на плечах величезний мішок з арахісом.
— Тоді ось іще варіант… — мовила.
Скинула мішок на скейт.
— Клас! — вигукнула Махду, тицьнувши пальчиком у чудернацьку емблему.
— От і я кажу, — підморгнув їй Макс.
Дівчинка всміхнулась і проворно заводила очима перед собою.
— Засейвлю собі…
— Та чи ви змовилися?! — сердито пирхнула Оля, а Макс зайшовся сміхом.
Дівчинка ж проворно зістрибнула на кольоровий скейт і взяла Макса й Олю за руки — так вони й попрямували до ліфтів. Чорний скейт посунув за ними, слухняно везучи громіздкий мішок з арахісом…
Апартаменти Оля дійсно мала цілком собі достойні — навіть на Максів примхливий смак. Нічого такого вже нереального, але ось тобі досить простора гостьова зала з панорамними вікнами на мегаполіс, дві спальні кімнати зі скайтеківськими резервуарами, автономна виробнича лінія… а найбільший шик — власний маленький сад у глибині помешкання. Гущі декоративних люмінесцентних вавилонських верб, кущі якихось світло-салатових павукоподібних квітів у різнобарвному листі (клятий Skytek зі своїм мерчем), альтанійські вітряні глиці, патлата й шурхітлива сум-трава під ногами… все те багатство ладували метушливі садові колібрі й різнобарвні бджілки, а по кутках тулились і кілька плодових рослин — Макс помітив осипаний плодами цитрус та різнобарвне плетиво виноградних лоз, із котрих китицями звисали достиглі соковиті світло-салатові грона (клятий Skytek!), а по отих лозах ще й прудко снували, збираючи ягоди, вертливі садові дрони у вигляді маленьких чорно-салатових павучків (клятий-клятий Skytek!!).
Ті виноградні лози аж досягали затіненого коридору і плелись по одній стіні передпокою. На протилежній же напівпрозорій його стіні вже зовсім безо всякого сорому палахкотів офіційний логотип Skytek Corporation — салатовий павучок у барвистому плетиві нейронних ланцюгів…
Тут у передпокої Макс і познайомився з Олиною ріднею. Спочатку обіймалися з Олиною мамою — це була струнка, висока й худорлява дівчина в дуже красивій в’язаній вузькій сірій сукні й високих червоних чобітках, з довгим, заплетеним в акуратні кіски темно-русим волоссям, тонкими рисами обличчя, «Олиним» дещо звуженим підборіддям та «Олиними» ж світло-сірими очима. Лише погляд тих світло-сірих очей був зовсім не вовчий, не хижий, а такий, немов постійно неуважний і зовсім трохи печальний. І загалом, окрім підборіддя та очей, зовні міс Рушді була на Олю мало схожа, лише вгадувалось Максові щось таке до болю знайоме в рухах, поставі, оцій милій звичці обіймати лікті чи морозко кутатися в щось…
Міс Рушді міцно обняла Олю за шию, та дещо незграбно поклала руки їй на спину, і раптом мама в якомусь гарячковому несподіваному пориві почала швидко цілувати Олю — в скроню, в волосся…
— Мам, — ніяково протягла Оля і легенько відсторонилась, — ну ти чого?
Міс Рушді й сама ніяково всміхнулась, але в тій усмішці на якусь невловиму мить промайнула гіркота, біль, очі зблиснули в нерівному світлі… Оля поклала руку на її передпліччя і окинула її поглядом.
— Нічогенька сукня… — шепнула, прихилившись.
— Ох, — зітхнула і всміхнулася вже веселіше, легше міс Рушді, — а ти все в дранті ходиш?
Шпортонула Олю за рукав светра.
— Не в дранті, — смішно огризнулась та і закуталась у светр.
Міс Рушді тут же зробила подібний рух — смикнула правицею, немов бажаючи вхопитись за лікоть лівиці, і тут же опустила ту руку, відвела обидві руки за спину. Цей рух, хоч був і схожий на Олин, але трошки інакший — здавалося, що міс Рушді постійно ніби нікуди діти руки, постійно ніби треба їх чимось зайняти…
Вона ніяково зиркнула на Макса і зовсім без потреби поправила чубчик.
— Не подумайте, що я якась майстриня… — всміхнулась вона. — Просто хобі. Я якось краще зосереджуюсь… коли руки зайняті, хех, — проказала вона, немов прочитавши Максові думки.