Тож ви рушаєте уздовж каналу, десятою дорогою обминаючи кожного вояка на своєму шляху. Цілий день ви продираєтеся крізь чагарники, прямуючи до Німа. Самі того не підозрюючи, ви увесь час спускаєтеся під незмінним градієнтом 1/4000, себто на 25 метрів кожного кілометра.
Ви виходите біля угідь і знову бачите, як римляни змінили природу. Минаєте величезні вілли з фермами, вілли, які в Темні віки перетворять на цілі хутори. Та хоча мистецтво римської архітектури й забудеться, а в поруйнованих дворах постануть кособокі дерев’яні халупи, ці хутори-нащадки стародавніх вілл навіки залишаться на мішленівських мапах Франції.
Земля перед вами поділена на прямокутні ділянки для ветеранів римської армії. Ці ділянки довкола Німа можна спостерігати й сьогодні.
Перед вами лози, обважнілі кетягами зрілого червоного й білого винограду — римська пам’ятка, значно витриваліша й життєздатніша за акведук. «Наші виноградники, — пише один французький історик, — це пам’ятка про Рим, одна з найкраще збережених римських пам’яток». Саме завдяки римлянам маємо сьогодні вина Шато Лафіт і Мутон Каде вкупі з іншими надбаннями цивілізації, хай навіть самі римляни спершу й бурчали на цей дар Діоніса. Кажуть, що отримавши вино від римлян II ст. до н. е., варвари неабияк приохотилися до нього. Вони пили його нерозведеним (суто варварське неподобство) і до того ж їм подобалося, що за глечик вина можна було обміняти одного галльського раба.
Ринок вина наситився так, що римляни вирішили заробити на цьому: задля утримання цін заборонили вирощувати виноград та оливки північніше від Альп. Це приклад італоцентристської політики, якій, одначе, судилося зрештою розчинитися в щораз сильнішій Римській економічній спільноті.
Усю егоїстичність такої політики ще за часів республіки помітив Цицерон. «Ми чинимо так, — пхикає він, — quo plures sint nostrae vinetae nostraeque oleae», себто «лише щоб мати більше власних виноградників й оливкових садів». Інакше кажучи, він інстинктивно відчував, що Римській економічній спільноті протекціонізм стане чужим. Уже зовсім скоро ця політика зазнала краху. (Зауважте дивовижну подібність між цим підходом і несамовитим прагненням виноробів нинішнього ЄС контролювати ринок. Брюссель має власний досить цікавий метод утримання цін на виноград: він скуповує всю сировину й пускає на виготовлення алкоголю.)
Уже в сутінках дістаєтеся міста Немауз (Нім), і тут акведук тягнеться вздовж дороги. На ній повно возів та решти речей, яких ви в житті не бачили: придорожні храми різних богів, надгробки, люди верхи на конях і лежачи на ношах. Хоча більшість із них розмовляє галльською, дехто сичить мовою, якої ви раніше не чули. Ви йдете далі, тримаючись за руків’я своєї галльської шаблі, досі сповнені рішучості розкрити таємницю римського каналу з водою.
Ближче до міського муру Немауза народу більшає. Є тут торговці вином, соленою тріскою й сухарями зі смердючим рибним соусом, а ще — дівчата, яких ви раніше не бачили. Вони зиркають із мерехтливих тіней і пропонують щось незрозуміле. Досягнувши велетенської восьмикутної вежі, збудованої, либонь, ще за Августа не інакше як з метою нагадати про римське домінування, ви розумієте, що з вас досить. Заходити в місто не хочеться.
Ваш культурний шок цілковитий. Біля шестикілометрового римського муру ви ховаєтесь у кущі, щоб перечекати до світанку.
Ваш неспокійний сон зненацька уривається. Вас хтось штурхає, звертаючись галльською. Ви протираєте очі, мружитесь і нарешті бачите чоловіка, що стоїть перед вами. Це Уїлло, ваш давній знайомий, старший на десять років. Десять років тому, коли він був уже дорослим, то зник із вашого села. Казали, його продали в рабство.
Він питає, що ви тут забули, у відповідь ви розповідаєте про таємничий канал із водою та своє бажання побачити римлян. Уїлло сміється й каже, що допоможе вам.
Крізь браму він веде вас до місця, де бере початок акведук. Це здоровенна ємність, із якої навсібіч розходиться десять труб.
— Он воно що, — кажете ви, — але ж для чого це?
Уїлло розповідає приголомшливий факт про Пон-дю-Ґар. Виявляється, цей надлюдський пам’ятник архітектури не так уже й конче потрібен Німу. У місті є прекрасне джерело, повне питної води.
Одначе німським бюргерам треба більше води на фонтани в будинках, ванни, вбиральні, прання білизни й прибирання оселі. Іншими словами, вона потрібна їм як атрибут достатку, щоб показати, наскільки вони римляни. Отже, вони задавали стандарти гігієни, повторити які людству вдасться лише у XIX ст.