На стіні школи гладіаторів у Помпеях написано, що Келад був suspirium et decus puellarum — парубком, за яким зітхали жінки. Іншими словами, гладіатори були тогочасними секс-символами, тож у цьому сенсі Голлівуд показує нам усе цілком достовірно.
Однак ігри мали також ще одну значно важливішу психологічну функцію. Постійно під’юджуючи пристрасті людей, вони давали їм відчуття єдності та згуртованості. А повторюючи щось одне в той самий спосіб і на території всієї імперії, ігри стали рушійною силою культурної інтеграції, суттєво потужнішою за будь-що з того, що маємо в сучасній Європі.
А ось і ви, Лукко, разом зі своїм друзякою Уїлло, двоє галлів на різних стадіях процесу романізації, сидите в одному з двадцяти чотирьох рядів німського амфітеатру, спостерігаючи величне й водночас жахливе дійство.
Спершу по арені проносять статую імператора, воліючи підкреслити ідею того, що це священне римське дійство присвячене культу Риму та його живого бога. Відтак починається бійня: убивства звірів, страти й насамкінець — гладіаторські бої.
Хто ж вони, ті гладіатори? Це були військовополонені, варвари, раби. Словом, переможені. Хай жіноцтво й вважало їх за сексуальних, навіть у дещо збоченому розумінні, та вони однаково лишалися переможеними й гинули за бажанням римлян. У цьому сенсі амфітеатри Римської імперії відіграють неабияку символічну роль.
У кожному місті вони слугують полем битви, сценою, на якій розігруються ключові елементи римського уявлення про славу: усміхнені римляни сидять зверху, а варвари гинуть у багнюці. Хоч на який римський пам’ятник, надгробок чи арку поглянь, скрізь варвари зображені однаково: бородаті, у штанях, безпорадно валяться додолу під списами римських вершників.
Щоправда, смерть варвара могла бути трагічною й подекуди навіть ставати предметом жалісних роздумів. Прикладом того є загибель Дідони й Турна, які не були римлянами, в «Енеїді». А коли дивимося на скульптуру «Помираючий галл», створену приблизно 200 року до н. е., стає зрозуміло, що вона має на меті показати нам увесь його біль. Ось він перед нами, гриватий, вусатий, із мотузкою навколо шиї, по краплі втрачає кров через рану в грудях.
Ми можемо співчувати галлові, який помирає, так само, як публіка на іграх співчувала тим, хто гинув перед нею на арені. Однак і те і те має на меті одну пропагандистську мету: підкреслити прірву між призначенням Риму та долею тих, хто ризикне стати йому на шляху.
Тож щоразу, як ви приходили б на ігри, у голові формувалося б римське уявлення про поділ на «нас» і «їх». Є римляни, тобто всі ті, хто на трибунах, і вони — завойовані народи решти світу, призначенням яких є забезпечувати нас кривавим і трагічним видовищем.
Ми вже бачили, як Август використав ідею поділу на «нас» та «їх» у пропаганді проти Клеопатри. Саме цей поділ світу на римський і варварський виступив потужною об’єднавчою силою, адже викликати співчуття глядачів було не єдиною метою, з якою влаштовували бої варварів на арені. Ці люди могли завдати удару у відповідь і битися люто й підступно. Ще мить тому переможений варвар лежав біля ніг переможця, а наступної вже міг би вчепитися йому в горлянку, і натовпом би ширився зойк несподіванки. У цьому сенсі бої в амфітеатрах нагадують битви, увічнені на тріумфальній арці в Оранжі.
Вони є живим нагадуванням основної ідеї Римської імперії: небезпека зусібіч (згадайте Вара й різанину в лісі), і це пояснює й виправдовує будь-які засоби: нам потрібна армія, щоб захиститися від лютих дикунів у штанях, таких, яких ви могли бачити в амфітеатрі. А на утримання війська потрібні податки й імператор, щоб розпоряджатися ними.
Не раз історія демонструвала нам, як народ країни або імперії об’єднувався перед лицем зовнішньої загрози. Так, Європейський Союз є переважно продуктом Холодної війни, суто відображенням бажання Франції та Німеччини об’єднатися нерозривними узами, а також прагненням усіх європейців — старанно підкріплюваним Вашингтоном — згуртуватися проти загрози з боку Радянського Союзу.
Не випадково ЄС довелося трохи пошукати нове призначення свого існування невдовзі потому, як зовнішня загроза зникла. Нині чимало європейців вважають, що наступним кроком має стати об’єднання проти Америки. Проте не конче заглиблюватися в дискусію, щоб збагнути, що хай якою є та зовнішня загроза сучасній Європі, її й приблизно не так легко уявити та зобразити, як загрозу навали варварів на Рим. Власне, саме це символічно розігрували в амфітеатрах.