Я про це розповідаю дуже уривисто через аргумент, висунутий у книжці: про те, що стародавній світ не просто джерело витоків світу сучасного. У стародавнього світу є ще безліч уроків «про запас», яких варто повчитись. І я дуже сподіваюсь, що в цій розмові про те, як римляни створили власну політичну культуру й розуміння європейської ідентичності, я відшукав найцікавішу інформацію стосовно найважливіших і найсуперечливіших питань нашого часу.
Звичайно, Чарльз Кларк піддав класичні дисципліни випробуванню «на потрібність», і вони витримали його, як можна констатувати, з честю. Такі предмети значно потрібніші в професійному плані, аніж, наприклад, «медіанауки», вивчення яких зросло на 464 % протягом останніх десяти років. І не треба сприймати як прояв неповаги до студентів чи викладачів цих дисциплін, коли я кажу, що більшості з них жилось би значно краще, якби вони читали класичну літературу весь час, а натомість газети — тільки на дозвіллі…
Проте я не хочу грати в гру, розпочату Чарльзом Кларком. Я відмовляюсь ставити підпис під його нудними прагматичними розрахунками. Я геть не заперечуватиму докази того, що класичні дисципліни в подальшому не додадуть до британської казни та ВНП ані пенні. Класичні дисципліни досі варто вивчати як самоціль.
Антична грецька та римська цивілізації створили наші мову, мистецтво, архітектуру, політичне урядування й літературу. Саме вони створили нас. Якщо ця книжка надихне бодай одну-єдину людину до вивчення чогось такого, тоді моя місія виконана.
Я хотів би подякувати всім тим людям, які допомагали у створенні та появі цієї книжки та документальних стрічок BBC TV, а також я вдячний зірковому складу видатних науковців та експертів з усієї Європи.
Упродовж року вони допомагали мені забивати голову неймовірною кількістю римського «щебню», аби згодом я міг перетворити все на таку собі «мозаїку», і за це я дуже їм вдячний. Також варто додати, що відповідальність за всі помилки — моя і тільки моя.
Представляю їх за довільним порядком: доктор Сандер Еверс, старший викладач коледжу при Утрехтському університеті; професор Річард Дженкінс, Оксфордський університет; Антоніо Мартіно, міністр оборони Італії; доктор Андреа Карандіні, професор археології, Римський університет ла Сап’єнца; Еліо Ло Каскіо, професор римської історії, Неапольський університет; Жак Лафарґ, головний хранитель та директор Музею археології Рони; Ніколас Данц, дуже невдоволений французький фермер; Ґі Бастіанеллі, сировар; Карл-Йоахім Голькескамп, професор стародавньої історії, Кельнський університет; професор Еґон Шаллмаєр, директор музею-фортеці Заальбурґ; доктор Міхаель Кляйн, голова археологічного товариства, Майнц; доктор Мартін Стескаль, австрійський археологічний інститут, Відень; доктор Ганс-Йоахім Канн, керівник науково-дослідницьких робіт, Трірський університет; Кай Бродерсен, професор античної історії, Мангаймський університет; Норман Стоун, професор міжнародних відносин, університет Білкент (Туреччина); професор Ілбер Ортайлі, директор палацу Топкапи; Нефізе Базолґлу та Мелек Тайлан, представники інтелігенції Стамбула.
Усі ці люди щиро відгукнулись на мій клич про допомогу та проводили зі мною багато часу, проте деякі з них виявили особливий героїзм, намагаючись просвітити мене. Професор Паоло Чезаретті, професор візантології, і К’єті, який познайомив мене з концепцією жінок-гладіаторів; Джеремі Патерсон, головний викладач стародавньої історії, Ньюкаслський університет, який вказав на паралелі між стародавнім та сучасним фундаменталістським релігійним мучеництвом.
Професор університету Сент-Ендрюса Ґреґ Вульф провів для мене «тур» лазнями, громадськими туалетами й супермаркетами стародавнього Везон-ла-Ромен, а також долучив мене до акту жертвоприношення імперському культу (биком був я, жодна тварина не постраждала).
Я безмежно завинив професорові Ендрю Воллесу Гадріллу, директору Британської школи в Римі, який так багато мені пояснив про Октавіана Августа.
Доктор Бенет Салвей урятував мене від цілої низки помилок, проте понад усе я маю подякувати науковцям, які прочитали чернетки цієї книжки, а саме: Меттью Ніколлсу з Квінз-коледжу, Оксфордський університет, який продемонстрував мені намисто дванадцяти цезарів — те, яке могло надихнути на створення прапора Євросоюзу; докторові Лізі Блай з коледжу Святої Гільди, Оксфордський університет, а особливо її чоловікові, Едові Бісфему з коледжу Брейсноуз, дуже мудрому та непомірно компетентному академіку, який показав мені пагорб Тестаччо та підтримав мої теорії проти скептицизму багатьох інших науковців.