Обіч нього довга шеренга солдатів його загону: вони застигли зосереджені, серйозні, схвильовані урочистістю моменту. А ось фотографія Перкуна з поетичною присвятою: «Кохаю тебе, бо ти, як розквітла весняна квітка, як мелодія польської землі, як її стихія, як її страждання, її клич, її біль і надія». Разом із знімками — агентурне донесення, підписане «Нічний Дрімлюга», в якому повідомляється про те, де ночуватиме Перкун зі своїм штабом. А потім уже тільки копія судового вироку, численні протоколи допитів. І знову повідомлення про вбивства, вчинені Рокитою, зведення про операції повітового УБ й Корпусу внутрішньої безпеки, довгі списки комуністів і тих, що їм співчували, загиблих від рук Перкуна й Рокити…
На невеличкій карті Польщі червоним олівцем позначена траса маршруту вантажної машини з Рокитою та його людьми, машини, яку вів Альберт. Біля червоної лінії, що в'юнилася по карті, кількома хрестиками помічені контрольно-пропускні пункти. На зворотному боці карти приписка: «З метою повного забезпечення траси маршруту вислати на контрольно-пропускні пункти по три надійних співробітники УБ, доручивши їм безперешкодно пропускати вантажну машину марки ЗIС із майором Війська Польського за кермом. За всяку ціну не допускати, щоб машина була ким-небудь зупинена. Однак услід за ЗІСом послати спеціальну машину з людьми на випадок потреби втрутитися, якщо машину майора С-25 хто-небудь затримає в дорозі».
Альберт причинив вікно і ще раз поглянув на годинник. Наближалася друга за північ. Він був уже в мундирі й готувався вийти, але все ще зволікав. Відчував, що на нього налягають сон і втома, а він же невдовзі мав почати двобій зі смертю, в якому все вирішують секунди, зосередженість і швидкість.
Записку від Рокити він одержав о десятій вечора. Рокита і його штаб приймали план полковника Джонсона. О шостій ранку група в складі тридцяти найкращих людей Рокити разом із ним чекатиме Альберта в лісництві Граби.
«Саме там був убитий Куртман», — згадав Альберт. Цілковита тиша, що панувала на віллі Рачинської, діяла йому на нерви, дратував і власний страх, тривога.
Альберт закурив і підійшов до вікна. Раптом почулися кроки. У двері постукали.
— Зайдіть! — Він рвучко повернувся від вікна, забувши на мить про небезпеку: ремінь з пістолетом лежав на ліжку в протилежному кінці кімнати.
Увійшла Анастазія. Вона була в світлому легенькому плащі, голова запнута білою хусткою.
— Рокита прийняв план Джонсона? — спитала вона, ледь кивнувши на привітання.
— Авжеж. Я не розумію однак… — почав Альберт, та вона перебила його:
— Коли ви перекинете штаб Рокити?
«Вона прийшла мене вбити. Ніколи мені не довіряла. А тепер вона знає, хто я», — подумав Альберт, не зводячи очей із її рук, глибоко засунутих у кишені плаща. Він згадав про зброю, що лишилася на ліжку, перевів погляд на її обличчя, блідіше, ніж завжди, і схоже на гіпсову маску. «Отже, це станеться тут? Тут має відбутися все це? — із здивуванням подумав він. — Я буду ще одним із тих, кому не пощастило».
Альберт сказав:.
— Я гадав, що Рокита насамперед повідомить вас про своє рішення.
— Ви переоцінюєте мою роль. А крім того, я категорично відмовилася їхати до Желязного. В кляшторі я поки що в безпеці. Гадаю, що тут зможу бути кориснішою, ніж у лісі.
— Тоді чого ви прийшли сюди? У мене вам загрожує найбільша небезпека. В будь-яку хвилину можуть з'явитися люди з управління держбезпеки і викликати мене до Яруги.
— Коли виїзд? — запитала вони, немовби його слова не дійшли до її свідомості.
— Завтра о шостій ранку ми виїжджаємо з лісництва Граби, — відповів Альберт.
І подумав: «Тепер вона пристрелить мене, бо зрозуміє, що я її обдурюю. Хоча якщо перед цим вона скаже: «Брешеш», — то я, можливо, зумію їй пояснити, що мав на увазі сьогоднішній ранок, оскільки ми розмовляємо о другій ночі».
— Я ще сьогодні вдень постараюсь побачитися з Рокитою. Цей виїзд — шаленство! — вигукнула Анастазія.
Альберт знизав плечима. Йому хотілося голосно й полегшено зітхнути. Проте він іще дужче стиснув губи, підійшов до столу й роздушив у попільничці цигарку. Потім повернувся спиною до Анастазії, наблизився до ліжка і, тихенько насвистуючи крізь зуби, почав застібати поясний ремінь, на якому висіла кобура з пістолетом. Ніби через недбалість, Альберт залишив кобуру розстебнутою.
— Чому ти мовчиш?! — знову крикнула вона.
— Що я маю говорити? Хочеш почути: шкодую, що зв'язався із щенятами? На ваше прохання я був у полковника Джонсона, мені вдалося дістати вантажну машину і убівські папери, що дають право перекинути загін на Люблінщину. Машину й папери наші люди роздобули, ризикуючи життям, а тепер ви не схвалюєте цього. Прекрасно! Може, воно й на краще. Особливо для мене, бо мені не доведеться вас везти і важити своєю головою заради дурнів. Знай, одначе, що на цьому кінець. Забудь, що колись існували Альберт і якийсь полковник Джонсон. І не згадуй навіть тоді, коли Яруга дивитиметься в твої гарненькі очі.
— Мене живцем не візьмеш.
— Мені це байдужісінько. Та тільки не скигліть потім, що союзники лишили вас з носом, не подали допомоги вашому безглуздому, смішному, оперетковому воїнству.
— Замовкни!
— Ти ж хотіла, щоб я сказав що-небудь.
Анастазія витягла руки з кишень. Всілася на ліжку і по-жіночому красивим, плавним рухом поправила зачіску.
— Тобі личить мундир, — пробурмотіла вона.
— Справді?
— Поміркуй як військовий: який сенс нам перебиратися на Люблінщину? Тут ми сильні, бо знаємо кожну нору. У нас тут свої бази, свої схованки, свої люди. А там?
— Там усі ці контакти має Желязний. Територія Люблінщини зручніша для боротьби. Об'єднавши свої сили, ви зможете ще багато чого зробити. Зрештою, питання про переїзд вирішить штаб Рокити. Там є вояки, які розуміються на цьому ділі. Ти ж, даруй мені, лише відважна і гарна жінка. Якщо ти прийшла до мене, щоб побавитися…
— Я прийшла зовсім не для того, щоб побавитися. Ти для мене підозрілий, розумієш? З самісінького початку я відчуваю в тобі щось таке, що мене дратує й непокоїть. Я шкодую, що тоді в поїзді не звеліла пристрелити тебе.
Альберт тихенько розсміявся.
— Слухай, крихітко, — сказав він, ледве стримуючи сміх. — Завтра ми заїдемо по тебе машиною. У кляштор. Спершу я повантажу весь загін, а потім зверну з дороги і прихоплю тебе. Зроблю я це тільки тому, що ти мені страшенно подобаєшся.
— Не трудися. Можеш забрати Рокиту и рушати з ним хоч у саме пекло. Але хлопці залишаться тут. Залишаться, — промовила вона тихо, однак те, що вона говорила, було дуже важливе. — Цих хлопців підняв на боротьбу Перкун. Коли немає Перкуна, я за них відповідаю. І вони знають про це. Вони послухають мене, а не Рокиту. Мені ж уся оця гра здається підозрілою. Надто вже легко все виходить. Надто легко і просто.
Він подумав:
«Я повинен пристрелити її так само, як Крихняка. Але я знаю, що не зумію цього зробити. Я міг би зв'язати її, проте вона дуже добре володіє зброєю і навряд чи дозволить мені відібрати її. А коли навіть я і зв'яжу її, як це буває в кіно, то перш ніж опинюся в Яруги, хто-небудь звільнить її. Адже, мабуть, вона прийшла сюди не сама!»
І ще Альберт подумав:
«За годину я мушу виїхати до Рокити…»
— Я проведу тебе, — запропонував він.
Анастазія підвелася з ліжка. Обсмикнула на собі сукню і плащ.
— А ти все-таки вмієш бути джентльменом, — глузливо мовила вона.
Внизу, у вітальні, панувала цілковита темрява. Вони йшли навпомацки, торкаючись одне одного ліктями, як тоді у кляшторному підземеллі.
«Може, пристрелити її тут?» — подумалось йому.
Вулиця була порожня. Тільки коли вони проходили через сад, Альбертові на якусь мить привиділися серед кущів обриси кількох постатей.
— Де твої хлопці? — поцікавився він.
— Стережуть мій велосипед на старому єврейському кладовищі. Знаєш, де це?