ПІРАНЬЇ ЗАВЖДИ ГОЛОДНІ
Повернувшись з Японії, Антон Міллер мав майже два тижні відпочинку; він провів їх у Швейцарії, де займався справами своєї фірми «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Виплатив заборговану зарплату своїм працівникам, яких було зовсім небагато: бухгалтер, котрий виконував водночас обов'язки заступника директора, та друкарка, яка вела кореспонденцію. Заплатив податок й орендну плату за приміщення. Чекова книжка «Креді суїс» безперестанку була в русі, зате фінансовий стан фірми став такий, що її можна було ліквідувати в будь-яку хвилину…
Увесь час Міллер підтримував зв'язок зі Стамбулом. Він уже знав, що куплено корабель «Куретаке-Мару». Хоробрий капітан Боргуліс набрав команду. Кого тільки там не було! Екіпаж зійшов на корабель у Гамбурзі. Зараз суховантаж плив до Південної Америки, бо спритному ліванцеві Фредерікові Габону пощастило роздобути якийсь вантаж до Буенос-Айреса. Адже так плисти краще, аніж з баластом. З Аргентіни корабель візьме курс просто на гирло Амазонки, де Арнонд Фок уже займався здобуттям експортної ліцензії та організацією вивозу руди. Половину вантажу можна буде взяти з малого п^рту просто в гирлі, а решту — з барж, які стоятимуть на рейді у тому ж порту, застосувавши плавучий кран та вантажне обладнання самого корабля.
За всіма тими операціями здалеку стежив Ганс Ціммерман, який зі своєї вілли на Принцевих островах координував дії спільників.
Коли корабель «Куретаке-Мару», який зараз плив уже під ліберійським прапором, прибув у Макапу і його почали завантажувати, Ганс Ціммерман визнав за потрібне щоб Антон Міллер теж прибув туди. Фок і Габон були вже на місці. Отже, треба було слідкувати не так за вантажем, як за двома «шляхетними» спільниками і за капітаном Боргулісом.
Хоч-не-хоч, а довелося Міллєрові летіти в Бразілію. Після холодної дощової Японії та сніжної зими в Швейцарії вологий спекотний клімат мало не звалив його з ніг. Проте, на щастя, в каютах «Куретаке-Мару» були кондиціонери. Вони, щоправда, пронизливо завивали, аж довелось накрити кондиціонер подушкою, зате в каюті, де поселився Міллер, утримувалась більш-менш нормальна температура.
Капітан Боргуліс справив на швейцарця досить непогане враження. Екіпаж він тримав у кулаці. Капітан особисто слідкував за навантаженням і цілий день не сходив з палуби. Увечері він любив хильнути дві-три пляшки міцного грецького вина або пляшку чистісінького віскі, але то була його особиста справа.
Фок і Габон також не шкодували зусиль. Аби справа не стояла на місці, скрізь доводилося платити. Десь у сусідньому порту Габон знайшов ще один плавучий кран і пригнав його до «Куретаке-Мару». Кран, хоч й не дуже великий, давав можливість виграти кілька, а то й кільканадцять днів. Фок усе-таки підшукав людей, бо працювати в такій задушливій спеці було важко, і мало любителів було на подібну роботу.
Власники копальні також хотіли закінчити навантаження якнайшвидше. Баржі з рудою надходили без запізнень, отже, все йшло на диво гладко. Поблизу копальні — вище по Амазонці — американці мали гірничо-збагачувальний комбінат. Та вони або справді нічого не помічали, або, задобрені бразільцями, вдавали, що нічого не помічають.
Ліванець Фредерік Габон — о диво! — перестав скаржитись і нарікати, що мало заробить на цьому контракті. Він застрахував корабель і вантаж у компанії «Ллойдс оф Лондон». Термін страхування корабля на суму сімнадцять мільйонів був продовжений, а сам вантаж, згідно з контрактом фірми «Фоссілз трейдінг», був оцінений на п'ятдесят один мільйон доларів. Разом виходила досить пристойна сума: шістдесят вісім мільйонів. Страхову суму спільники поділили між собою. Ніхто не протестував і не пробував применшити свою частку.
Капітан Боргуліс — битий жак. Він знав, який вантаж перевозить, і розумів, що це може перешкоджати комусь. На кораблі цілий день вешталася маса робітників, які раз по раз мінялися, бо більшість, заробивши за кілька днів певну суму грошей, котрих вистачало на якийсь час на життя в малому містечку або на багато місяців у джунглях, кидали роботу, і треба було шукати знову робочі руки. За роботу їм належало платити добре, бо інакше ніхто не хотів працювати.
Частину екіпажу капітан озброїв і поставив на варті у житловій частині корабля, в машинному відділенні й узагалі скрізь, де присутність чужих людей була небажаною. Антон Міллер, який, по суті, не мав що робити, добровільно взяв на себе керівництво над охороною. Дуже стали йому в пригоді роки, проведені на війні серед найманців. Досі вартові стояли так, що кмітлива людина могла проминути їх. А він навів порядок — вартових не видно, а кожен, хто спробував би потрапити в заборонене місце, одразу натрапляв на озброєну людину з «Куретаке-Мару». Щоденно затримували кількох осіб і приводили їх до Міллера, який обшукував затриманих і допитував.