— Що сталося з отим палієм? — запитав Антон Міллер в одного з бразільських гостей.
— Я не цікавився.
— Його забрали ваші люди.
— Хіба це так важливо, що з ним зробили? Головне: він не повернувся сюди.
— Можливо, вони схотіли, аби він показав, як діє динаміт, — засміявся один бразілець. — Може, його відвезли до річки, до риб-хижаків. А піраньї завжди голодні!
Розділ XII
НАШ КЛІЄНТ — НАШ ПАН
Представник великої японської суднової компанії «Тадасі» у Сіднеї зовсім не здивувався, коли отримав розпорядження, щоб один із кораблів цієї компанії, який саме завантажували пшеницею для Шанхая, перемінив курс і завіз пшеницю в Південно-Африканську Республіку. Японський агент, який вже багато років займався експортом зерна з Австралії, не пригадував, щоб принаймні один корабель з пшеницею плив у тому напрямку, але бізнес є бізнес. Хто продає, зовсім не мусить знати намірів того, хто купує. Головне — аби заплатив за товар і фрахт.
Отже, прийнявши в свої трюми останні тонни зерна і випливши з порту в Сіднеї, корабель «Сакура-Мару» замість півночі взяв курс просто на Дурбан. Корабель мав також гарантований зворотний вантаж у Японію: шістдесят тисяч тонн африканського вугілля. Капітан і екіпаж були задоволені — після півторарічного регулярного курсування між Китаєм і Австралією хоч кілька днів побудуть разом зі своїми сім'ями.
Під час рейсу в Дурбан і при розвантаженні не трапилось нічого незвичайного. Але в порту їх спіткала нова несподіванка — замість вугілля їх завантажили баластом і наказали плисти до Намібії, де вони мали взяти залізну руду й доставити в Кейптаун. Лише тоді, знову з баластом, вони повинні були повернутися в Дурбан по вугілля.
Фрахт був вигідний. Клієнт платив навіть за рейси з баластом, тож судновласник компанії «Тадасі» був задоволений, а екіпаж корабля не мав часу замислитись над дивними витівками замовника, який мусив, мабуть, багато доплачувати до такого сумнівного бізнесу. Аби перевозити руду з Намібії в Кейптаун, не обов'язково фрахтувати для цього японський суховантаж із Дурбана. Для такого рейсу не бракувало кораблів, які стояли на рейді в Кейптауні.
Ні капітанові, ні судновласникові навіть на думку не спадало, що цей вигідний фрахт пов'язаний з однією незначною деталлю: «Сакура-Мару» був кораблем-близнюком «Куретаке-Мару», який зараз довантажували вольфрамовою рудою і який готувався до рейсу через Атлантичний океан.
В одному з портів Намібії на корабель «Сакура-Мару» чекало двадцять тисяч тонн залізної руди. Проте колір цієї руди був якийсь дивний: не темно-іржавий, а значно світліший. Здавалось, ніби в ній більше піску, аніж заліза. Ще дивнішим виглядало те, що для перевезення такої жмені піску був зафрахтований корабель з тоннажем сімдесят тисяч і що капітан отримав розпорядження плисти по той самий пісок аж із Дурбана.
Японці, однак, нічому не дивувались, бо, як відомо, наш клієнт — наш пан. Аби платив. Навантаження залізної руди відбувалось дуже вже повільно: то докерів не вистачало, то мотори псувалися. Проте власник вантажу зовсім не переймався дедалі більшими видатками й, навіть оком не змигнувши, платив за простоювання корабля «Сакура-Мару». Японські матроси вигрівалися собі на корабельній палубі.
Нарешті, ледь завантажений, японський суховантаж узяв курс на Кейптаун. Тут знову його протримали на рейді три дні, й лише потім буксири завели в порт. Чому саме три дні? Це також було таємницею, бо в порту місця було доволі.
Коли руду розвантажили, на корабель прибула санітарна комісія і дала розпорядження знищити щурів, що зайняло іще два дні. Капітан протестував, але дарма. На третій день він також не зміг вийти в море, щоб узяти курс на Дурбан, бо не вистачало буксирів, аби вивести «Сакура-Мару» з порту. Лише пізнього вечора закінчилися клопоти капітана. Нарешті знайшлися буксири, які уже в цілковитій темряві вивели корабель у відкрите море, і той одразу взяв курс на схід.
Якби корабель простояв ще принаймні годину, то матроси зауважили б, що ті самі буксири ведуть подібний корабель, який пришвартувався не біля купи залізної руди, а трохи далі. Через дивний збіг обставин з корми звисав великий шмат брезенту, який закривав частину назви корабля. Видно було лише друге слово — «Мару».
Наступного дня ані портові працівники, ані жителі Кейптауна не помітили ніякої зміни. Японський корабель як і досі стояв на причалі, тільки посунувся трохи вперед. Крани вивантажували руду на берег. Ця руда, однак, була трохи темніша. Можливо, в одному трюмі була темніша, а в другому — світліша. Докери могли, звісно, нічого не помітити, але найвірогідніше вони були у все утаємничені й щедро підкуплені.