Зрадівши з такої покірливості, козаки стали підкидати шапки, вигукуючи: «Пане гетьмане, веди нас, куди бажаєш, ми готові йти з тобою!» Хмельницький мав вади, властиві всім козакам, а ті за це ще більше любили його. Користаючи з доброго настрою своїх козаків, гетьман залишив Золотаренка з трьома полками в Чернігові для захисту України, а сам із добірними частинами війська рушив у бік Молдавії. Надто пізно. Через кілька днів, дійшовши до кордону, він зустрів козаків із Сучави, які везли тіло його сина. Не зронивши сльози, старий гетьман глянув на синове тіло, а далі мовив: «Дякувати Богу, що мій Тиміш загинув як справжній козак, не дістався ворогові в руки». Потім наказав везти гріб у Чигирин, щоб помістити його в церкві. Похоронну церемонію відклав на закінчення військового походу. Прах молодого воїна зустріли 22 жовтня домна Розанда, яка щойно народила двійнят, і жінка та дочки Хмельницького. Гетьман у той час рішуче простував на зустріч із польським військом.
Воно чекало його під Жванцем, на березі Дністра в дуже сильній оборонній позиції. Король мав під орудою понад 60 тисяч воїнів, з них 20 тисяч німців і 8 тисяч молдаванів чи волохів. На протилежному березі ріки Ракоці зібрав більше 15 тисяч воїнів — угорців і трансільванців.
Хмельницький був надто досвідчений, щоб на них нападати. Здалеку, спостерігаючи за польським табором, він узявся спустошувати околиці, перехоплювати польські обози, з допомогою невеликих козацьких або татарських загонів, що діяли нарізно, тримав ворога в постійній тривозі. Наближалася зима. Не вистачало харчів, фуражу, військо не діставало платні, не мало де сховатися від негоди і, як це звичайно буває, до тих усіх лихоліть, що звалилися на жовніра, додалися ще й пошесті. З дня на день козаки чекали появи хана з ордою, щоб завдати вирішального удару зломленому і деморалізованому голодом, холодом та недугами польському війську. Масово дезертирували угорці, хоча їм платили краще, ніж іншим жовнірам. Вони казали, що не можуть воювати, бо не мають зимового одягу. Через кілька днів за ними пішли і волохи. Ще жодного разу не вистреливши з гармати, Хмельницький бачив, що ворог більш як наполовину переможений. Справді, королівське військо було в такому ж становищі, як і в Зборові. Аби зрозуміти періодичне повторення тих самих помилок, слід нагадати, що поляки мали звичай волочити за собою великі обози. Військовий табір перетворювався на ціле місто, і шляхтичеві так само важко було покинути свій намет, як городянину залишити свою оселю. Незабаром довкола табору не стачило паші, коні падали тисячами і щоразу важче й важче було здійснити якийсь маневр, а тут ще й недалекоглядність командирів, відсутність дисципліни в жовнірів, брак патріотизму, звичка грабувати. Якось Хмельницький сказав польському послові: «Якби хтось із моїх козаків привіз із собою віз пожитків, я наказав би скарати його на горло». Він добре знав: для того, щоб знищити військо шляхти, досить отаборитися і уникати бою.
З тієї грізної пригоди Ян Казимир виплутався так само, як з-під Зборова: підкупив татар, ті пригнали, дізнавшись про його нещастя, та на цей раз приниження було дуже велике. Іслам-Гірей недолюблював Хмельницького і, можливо, як велося у Порті, завжди був схильний захищати слабшого сусіда від сильнішого, аби підтримувати незгоду між християнськими володарями. Така незгода кріпила його силу. В даний момент Польща була надто ослаблена, щоб викликати занепокоєння. Іслам-Гірея стривожили наміри козаків щодо дунайських провінцій, а переговори з Московією, про які він, певно, здогадувався, ще раз переконали його в тому, що треба порвати із своїм колишнім спільником.
Незважаючи на старання Хмельницького, татарин уклав мир. Окрім щедрих дарунків ханові та його радникам, Ян Казимир зобов’язувався сплачувати щорічну данину 100 тисяч дукатів. Більше того, він дозволив татарам плюндрувати руський край протягом сорока днів, брати ясир, але за умови, що дадуть спокій шляхтичам і католикам. Відчуваючи ще певну сором’язливість перед своїм колишнім спільником, а може, для того, щоб протидіяти союзові України з Московією, Іслам-Гірей обумовив на користь козаків виконання Зборівської угоди. Як тільки цей ганебний торг відбувся, Ян Казимир поспішив до Львова, де й перезимував, а Хмельницький вернувся на Україну — ще раз зустрічатися з королем не мав бажання. Діставши вільну руку, татарські загони розсипалися на Поділлі, підпалювали хутори та села, обкладали даниною міста і всюди брали в ясир чоловіків та жінок, не звертаючи уваги на їхній стан чи віру. Кажуть, що так було відведено у Крим більше 5 тисяч бранців із різних поважних родів, яких мали намір продати в неволю. Та й Україна, особливо правобережні береги, неймовірно постраждала внаслідок переходу варварів.