ПРО ШЛЯХЕТСЬКІ ВОЛЬНОСТІ
Польська шляхта рівна між собою, між нею нема такої вищості, як це надибуємо у Франції, Німеччині, Італії, Іспанії та в інших країнах, де існують герцоги, маркізи, графи, барони. Єдиною титулованою особою тут є старости, що управляють маєтностями Корони, які шляхта одержує від короля. Усіма своїми землями шляхта володіє без оплати податків, отже, бідний шляхтич поважаний не менше од багатого. Та найбільше поважані ті, що перебувають на службі Корони.
Кожен шляхтич, навіть найбідніший, має надію стати одного дня сенатором з королівської ласки. Задля цього з юних літ вони вивчають латину, тим паче, що всі їхні закони складені тією мовою. Усі вони бажають також одержати якусь винагороду з коронних маєтностей, а тому поспішають виявити свою доброчинність, вступити до війська і при оказії здійснювати гарні і звитяжні вчинки, щоб заслужити похвалу гетьмана і за його рекомендацією постати перед королем, який за це нагородить їх якоюсь вакантною посадою. Шляхта має також право обирати свого короля, як ми про це вже розповідали, а король не правомірний після двадцяти чотирьох годин, як скоєно злочин, видавати наказ про арешт польського шляхтича, хіба що злочин спрямований проти короля або ж означає державну зраду. Жоден такий шляхтич не може бути заточений в тюрму до завершення судового слідства і проголошення вироку; його мають тричі викликати в суд. Звинувачений шляхтич має право вільного пересування, може вимагати суддів, навіть може бути присутній при опитуванні свідків, які дають свідчення проти нього, і не боїться, що його арештують до оголошення вироку. Та й навіть коли вирок уже оголошено, шляхтич може відразу ж податися у якийсь монастир, де знайде притулок. Так часто роблять злодійники, котрі не годні боронитися власними силами, оскільки вельможі нехтують законом і сунуть великим військом на того, хто наважився подати на них позов. Присуд звичайно говорить про те, що йому слід стяти голову, а майно конфіскувати (так карають шляхтича за вбивство іншого шляхтича). Потім уголос тричі закликають злочинця вийти і з’явитися протягом години перед судом (та вони не такі наївні, щоб віддатися в руки катові, бо знають про свій смертний вирок). А тому що не з’являються, то до цього присуду додають ще й інфамію; це значить, що кожен зустрічний має право вбити злочинця, де б тільки його не зустрів. Такий самий вирок стосується кожного, хто ділитиме їжу чи напої з тим інфамованим. Протилежна сторона, яка не чується вельми сильною, доходить до згоди із засудженим і, одержавши певну суму грошей, задовільняє його прохання і відмовляється від усіх своїх претензій. Тоді засуджений має право дістати королівську грамоту, що йому коштує дві чи три тисячі фунтів. Таким чином, прощений за свій злочин, він позбувається прокляття і знову стає власником свого маєтку. Але якщо злочинець не такий багатий, як його супротивник, то мусить покинути край і рятувати власне життя. Усе його майно конфіскується в інтересах Корони; це саме ті землі, якими король не може володіти, а лише віддає шляхті у прижиттєве користування. Та, як говориться, з часом і злочин виглядає не таким страшним. Протягом кількох років друзі залагоджують його справу; бува, супротивник помирає або ж зм’якне його серце і він пробачає злочинцеві. Тепер уже легко повернути собі маєток, якщо він того вартує.
Та поміж військових людей не так ведеться: при найменшому злочині їх відразу ж арештують і розглядають не як шляхтичів, а як солдатів; вони постають перед військовим трибуналом і одразу ж після суду зазнають покарання.
Шляхта має право орендувати державну землю і, не вважаючи це для себе принизливим, продавати все, що та земля родить; однак, як і в Франції, їй не дозволено займатися комерцією.
При особистих сварках чи образах, одержаних віч-на-віч, не мусять шукати сатисфакцію на вістрі шпаги. Якщо хтось почувається ображеним, скликає усіх своїх приятелів, збирає найвідважнішу челядь і йде з тією військовою силою в похід навстріч ворогові. А як з ним зійдеться, то зав’язує сутичку і розбиває його, якщо на те годен. Зброї не складають до тих пір, поки остаточно не розіб’ють супротивника або ж поки не втрутяться спільні друзі і не владнають їхньої сварки. Тоді замість шабель вкладають їм у руки великий келих, наповнений токайським вином, і вони зичать один одному доброго здоров’я.
Шляхта, що є ніби малим сувереном, має право поміщати на своїх гербах корону, може відливати стільки гармат, скільки їй заманеться, і будувати стільки фортець, наскільки це дозволяють її статки; ні король, ні Річ Посполита не можуть їй цього заборонити. Не вистачає лише права карбувати монети, і вони стануть справжніми суверенними володарями. Колись монети карбували від імені Речі Посполитої, а тепер лише від імені короля. І врешті, як ми це бачили на сторінці 28, вони мають повне і беззастережне право на селян, які від них залежать, тобто є їхніми підданими з правом спадкування, бо на королівщинах, що даються їм лише у прижиттєве користування, шляхта не має над селянами такого права. Вона не може вбити селянина без судового слідства або ж безпідставно відібрати його майно. Переслідувані селяни королівщини можуть поскаржитися королю, який охороняє їх, боронить їхні права.