Хмельницький доволі холодно прийняв його відвертість; подякував королю за висловлене довір’я і почав говорити, як важко все це здійснити, скаржився на становище на Україні, зруйнованій недбалим правлінням, і заявив, що потрібно буде багато часу, щоб знову завоювати прихильність козаків, яких відвернули від себе такою великою несправедливістю і образами. Щодо нього самого, то додав, що на все готовий, якщо йдеться про службу його величності. Кажуть, що канцлер від імені короля надав йому звання гетьмана, однак Хмельницький від нього відмовився. Якщо справді так було, то треба гадати, що він зробив це не через брак владолюбства чи якусь скромність: він остерігався енергійності Владислава. Перш ніж узяти якесь зобов’язання, він, безперечно, хотів з’ясувати, на чиєму боці була реальна сила; як би там не було, він заявив, що, мовляв, Барабаш старший од нього і з усіх поглядів більше заслуговує гетьманської булави. Отож Оссолінський вручив булаву разом з королівським привілеєм Барабашеві, порадивши не оповіщати його, поки не одержить на це окремого дозволу. З боку Барабаша не було ніяких порушень умови.
Однак Хмельницький діяв інакше. Звістка про можливу війну незабаром долетіла до Варшави і підтвердилася хизуванням куртизанів. Вистачало поїздки канцлера на Україну, щоб виникла підозра. Відразу ж обурена польська шляхта зчинила галас: хочуть ліквідувати її колишні свободи, встановити тиранію, принизити дворянство і надати необмежених прав селянству; король хоче позбавити шляхту привілеїв і статків, він плете змову з непоправними бунтівниками — козаками. На відкритті сейму 6 листопада 1646 року майже одноголосно було проголошено, що король не має права розпочинати війну без згоди сейму. Зі свого боку депутати виявили не менше завзяття. Обидва стани змусили короля розпустити зібране ним військо, вирішивши, що розійдуться лише тоді, коли він вдовольнить їхні вимоги. Дійшли навіть до того, що залякали короля декретом про посполите рушення — закликом цілої нації до зброї, аби примусити чужинців залишити територію Речі Посполитої. Всіма знехтуваний, Владислав не чинив безглуздого опору. Найпалкішим його бажанням було бачити спадкоємцем трону власного сина. Слухняним виконанням бажань шляхти він хотів здобути її прихильність на майбутніх виборах. Чужинницькі війська одійшли, а щоб їм заплатити, мусив скористатися з посагу, призначеного для своєї дочки.
Незабаром Владислав втратив свого улюбленого сина. Кажуть, що дізнавшись про його смерть, король вигукнув: «О Боже, чому ж ти не взяв мені сина перед скликанням сейму? Я не відступив би од своїх величних задумів!» Даремним було це каяття. Король пристав до політичної фракції, яка зухвало скористалася з його перемоги. Принизивши свого короля, польська шляхта тепер повернула гнів проти його спільників — козаків. Зросла жорстокість, посилилися релігійні переслідування. Незабаром вони спричинили бунти, часом доволі поважні. Барабаш докладав усіх зусиль, щоб їх вгамувати або приборкати. А Хмельницький навпаки — потайки підбурював козаків до виступів і давав їм зрозуміти, що ім’я короля використовується для пригноблення вірного люду.
Якогось дня, влаштувавши у своєму маєтку обід для кількох козацьких полковників і самого гетьмана, він вичекав ту хвилину, коли вино вдарило вже в голови, і несподівано спитав Барабаша, чи правда, що король прислав йому привілей, яким повертав козакам колишні права і вольності? Барабаш не був настільки п’яний, щоб не запідозрити якусь пастку. «Що тобі до того, куме? — мовив він до Хмельницького. — Чи ж ми не щасливі? Дістаємо платню, ні в чому нас не обмежують. Хіба краще пуститися лісами та битими шляхами на поталу мошві лише для того, щоб сподобатися тому наброду?»
Хмельницький нічого не відповів, лише запрошував гостей пити. Обід тривав так довго, був такий щедрий, що Барабаш, п’яний, як ніч, врешті звалився на стіл. Більшість гостей була в такому ж стані, лише завбачливий господар узяв гетьманську шапку, дав її одному з козаків, наказавши чимдуж гнати в дім п’яного Барабаша, показати шапку його жінці і від імені гетьмана попросити сувій, який той одержав од короля. Козак мав сказати, що без цього привілею між гетьманом і полковниками може дійти до збройної сутички. Жінка Барабаша витягла сувій із сховку і передала його посланцеві Хмельницького. А він і не гадав більше його повертати.