Ця витівка, поважності якої Барабаш ще й не підозрював, викликала в нього неприхильність до господаря, і він змалював його польському старості Чигирина як небезпечну людину, за поведінкою якої треба пильно стежити. Володіючи особистими маєтками, Хмельницький викликав заздрість місцевих магнатів; та ще й раніше вони підозріливо ставилися до нього через довір’я з боку селян. Колись його батько одержав від чигиринського старости наділ перелогових земель, які обробляв, поселяючи там селян. Це називалося обживати оселю. Для знедолених українських селян козацький воїн, друг бідноти, котрий сповідував грецьку віру, був ідеалом хазяїна. Отож у Суботові (саме так називався маєток Хмельницьких) не бракувало робочої сили. Хоча за своїм фахом Хмельницький був довіреною особою козацького війська, правдоподібно, що він не дуже дотримувався необхідних формальностей, аби забезпечити своє право власності чи передачі батьківщини. Маєток, який давав значний прибуток, викликав заздрість у якогось Чаплинського, польського шляхтича, чигиринського підстарости і клятої душі старости Конецпольського, сина тієї людини, яка зробила дар батькові Хмельницького. До того ж, Чаплинський затаїв ще й особисту злість на Хмельницького, свого щасливого супротивника в суперечці за руку місцевої молодиці, з якою той поєднався другим шлюбом.
Під час однієї колотнечі з татарським загоном, який шастав у краї, в ту саму мить, коли Хмельницький вирвався наперед своєї кінноти, якийсь козак, підкуплений Чаплинським, рубонув Хмельницького шаблею ззаду по голові. Хмельницький похилився на луку сідла. «Ой лишенько! — вигукнув убивця. — Я думав, що це татарин». Товста хутряна шапка послабила удар, рана виявилася несерйозною. Хмельницький повірив або ж удав, що повірив у те непорозуміння, проте мусив якийсь час приходити до тями; його загін не зміг вчасно вступити у сутичку, і Чаплинський використав це, щоб звинуватити Хмельницького перед старостою Конецпольським у боягузтві та зраді. «Ви ніколи нічого мені не дарували, — мовив він, — а я вам завжди служив правдою; дайте мені маєток у Суботові, яким Хмельницький володіє незаконно, він тримає там селян, а це дозволяється лише польському шляхтичеві». Конецпольський довго вагався, не хотів розпоряджатися землею, яку батько колись віддав Хмельницькому. Нічого не вирішивши прилюдно, він закрив, однак, очі на план, який незадовго був втілений. Очоливши зграю розбишак, Чаплинський заволодів маєтком у Суботові, спалив млин, пограбував збіжжя. У той час Хмельницького там не було, а його молодшого сина, десятирічного хлопчика, котрий погрожував розбишакам помстою батька, так сильно побили, що на другий день він помер. Що ж до пані Хмельницької, то вона стала найчарівнішим трофеєм переможця, що силою та обіцянками зробив її своєю жінкою. Навернена в католицьку віру, вона пошлюбила Чаплинського; у той час польське католицьке духовенство вважало, що між православними нібито не існує тайни подружжя.
Пограбований бідолаха відразу ж поскаржився старості. Той відправив його до суду, а суд — до сейму. Перш ніж з’явитися перед сеймом, Хмельницький викликав свого супротивника на дивний поєдинок. Мабуть, в тогочасній Польщі ще не вміли так шляхетно, як у Франції, залагоджувати питання честі, бо Чаплинський прибув на домовлене місце в супроводі двох озброєних слуг, а Хмельницький з’явився сам, вбравши під одяг лише кольчугу. Він так відважно кинувся на своїх ворогів, що ті пустилися навтьоки. Хмельницький гукнув їм: «Пам’ятайте, що в мене є шабля, і ще не вмерла козацька мати!». Так козаки називали свою батьківщину — Україну, чи, радше, свою військово-політичну спільність.
Погроза козацькою матір’ю, якої так боялися поляки, зовсім погубила Хмельницького. Зусібіч на нього посипалися скарги. Його ув’язнили, і він вийшов на волю лише після того, як про це попросила і добилася звільнення його дружина, теперішня жінка його ворога. Хмельницький відразу ж помчав до Варшави, однак там застав лише сповіщених про все суддів. Його спадкові папери вважалися неповними. Послужливі свідки запевнили, що його син помер не від одержаних побоїв, а, мабуть, від якоїсь хлоп’ячої витівки. В Польщі чоловіки-невдахи викликали до себе таку ж байдужість, як у Франції. Судді силкувались набрати поважного вигляду під час розгляду тієї справи. «Пані Хмельницька змінила віру, потім чоловіка! То що ж! При чому тут закон? Пошукайте собі іншу жінку! — порадив йому суддя. — На Україні їх достатньо». Хмельницький, спустошений, засоромлений і висміяний, пішов у відчаї до короля і запально описав йому становище на Україні. Його особисті біди, казав він, то лише одне з тисячі тих зловживань, до яких вдаються насильники. Чи ж король не може нічого вдіяти для своїх вірних підданих, яких гноблять королівським іменем знавіснілі тирани? Владислав, який був пригноблений не менш від Хмельницького і позбавлений будь-яких прав, вигукнув: «Що я можу вдіяти? Хіба не маєте більше своїх шабель? Перестали бути колишніми козаками?»